Сполохи [Літературна критика та есеїстика] - Костянтин Вільович Москалець
Обмежуючись найнеобхіднішими хронологічними подробицями[1], спробуємо простежити основні періоди творчої еволюції Василя Стуса, яка, незважаючи на численні злами і перепони, складає органічну цілісність. Варто одразу зауважити, що для сучасників поета його творчість здавалася або надто ускладненою, або надто схильною до абстрактних понять і спрощувальних узагальнень. Вона дещо випадала з дискурсу 60-х, просякнутого злободенною публіцистичністю, мало вписуючись до основної тональності, завданої творами Василя Симоненка, Івана Драча або Миколи Холодного. Звичайно, у раннього Стуса також трапляються поезії з драстичними публіцистичними випадами, такі як «Співцям — критикам Сталіна» або «Звіром вити, горілку пити…», однак вони радше виняток у схильному до філософічної заглибленості письмі поета. Починаючи з найраніших поетичних спроб і закінчуючи «Палімпсестами», Стус невтомно розробляє той пласт ідей, який безпосередньо пов’язаний з культурно-етичними проблемами сьогодення. Поезія Василя Стуса — це насамперед філософія і етика у віршах, дослідження складних моральних колізій тоталітарного суспільства, драматичне осмислення екзистенційного і естетичного досвіду людини XX століття, яка стала об’єктом нечуваних раніше соціальних експериментів, позбувшись своєї закоріненості, а відтак — і засадничих критеріїв та орієнтирів. Вся творчість Стуса є спробою виробити нові критерії і започаткувати нове сумління, підтвердивши їхню спроможність власним життям.
Вже в першій поетичній збірці «Круговерть», поданій до видавництва «Молодь» у 1964 році, серед віршів, сповнених суто тичининськими настроями та інтонаціями, з’являються напрочуд зрілі, як на початківця, поезії, що апелюють до загальносвітової естетичної практики, торкаючись тих струн ліричної експресії, якими на той час досконало володіли, окрім самого Стуса, Ліна Костенко та Микола Вінграновський. Ідеться не так про спільний для цих поетів арсенал виражальних засобів, як про споріднене імпресіоністичне світовідчуття:
Життя симфонія, «Симфонія весни» і сатанинський, зойками — Маневич… Єврей — по горло. І по горло — невір, по горло — маячний і мудрий сніг. Пелюсточками, пальцями, руками, як жалами співучими — до віт березових, хистких, бузково-тканних, в його лірично-фосфоричний світ. («Життя симфонія, «Симфонія весни…»)
«Круговерть» могла стати яскравим дебютом молодого автора, одразу поставивши б його в один ряд з уже відомими шістдесятниками. Але втрутилися позалітературні чинники: однією з репресивних відповідей комуністичної влади на Стусів виступ протесту в київському кінотеатрі «Україна» було не тільки вигнання автора з аспірантури Інституту літератури, а й викреслення «Круговерті» з видавничих планів. Вона побачила світ уже за наших часів, у неповному, покраяному вигляді, позаяк повного тексту збірки упорядникам так і не вдалося розшукати. Хтозна, як склався би подальший творчий шлях Василя Стуса, якби не цей громоподібний удар долі, котрий водномить зруйнував усі його попередні досягнення, починаючи з успішного закінчення школи зі срібною медаллю, продовжуючи публікаціями в газетах і журналах, закінчуючи вступом до тієї ж таки аспірантури… Після 4 вересня 1965 року, коли гнів протесту проти арешту побратимів зірвав його з насидженого, здавалося, місця, Стус опиняється у такій круговерті злигоднів, подолати яку можна було тільки самотужки виробленим філософським ставленням, життєвою творчістю, що складалася не так зі слів і концептів, як зі вчинків і ненастанних духовних подвигів. Власне з того вересневого дня розпочинається болючий процес нового самонародження поета.
Оглядаючи архів Стуса, дбайливо, до найменшого аркушика збережений його дружиною і сином, не перестаєш дивуватися несамовитій працездатності цього викинутого на соціальне узбіччя чоловіка, змушеного згодом заробляти на життя найтяжчими, найнепрестижнішими навіть у «демократичному» радянському соціумі професіями. Уявіть собі Йосифа Бродського, який працює формувальником у ливарному цеху, або Рільке-кочегара, щоб зрозуміти всю нестерпну абсурдність умов, серед яких довелося творити тому, хто нічим не поступався згаданим поетам, а потім додайте до цього абсурду багатолітню муку перебування за колючим дротом і серед покидьків на колимському засланні. «Круговерть» і «Зимові дерева», впорядковані вслід за нею в 1969 році, — це лише верхівка айсберга, за якою стоять десятки найрізноманітніших поетичних, прозових, літературно-критичних текстів, де одні тільки невеличкі за обсягом роздуми про поезію Свідзінського або Кордуна рівнем своєї герменевтичної проникливості перегукуються з інтерпретаціями Гайдеґґера. Василь Стус наполегливо створює власний стиль і рівень, перебираючи дослівно всі регістри письмового органа — від сюрреалістичних верлібрів і абсурдистських експериментів до густо насичених символами містичних візій.
«Зимові дерева» постають своєрідним звітом про п’ятирічний шлях рознапрямкованих пошуків, пройдений після «Круговерті», мініатюрною енциклопедією випробуваних і, зауважмо, згодом знехтуваних способів побудови образу, інтонаційних і версифікаційних практик. Подальші творчі вершини поета, зокрема, його «Час творчості» і «Палімпсести», дещо заважають сьогоднішньому сприйняттю оцінити «Зимові дерева» належним чином. А проте, ця книга поезій по-своєму унікальна, навіть на різнобарвному і багатостильовому тлі Ренесансу 60-х. Її свіжість і неординарність особливо кидалася у вічі дослідникам сучасної української літератури за «залізною завісою», які саме завдяки відстороненості мали змогу бачити об’єктивніше, формулюючи висновки вільніше, без упередженості й заангажованості в поточні культурно-політичні реалії. Саме тому, скажімо, авторку передмови до нелеґального брюссельського видання «Зимових дерев» (1970) Аріядну Шум приваблюють ті мотиви і формальні аспекти Стусової поезії, які залишалися непоміченими або недооціненими навіть у колі близьких його друзів: «Василь Стус — це людина високої освіти і великої культури, то ж його знання виявляється і в багатстві тематики, глибині філософічних міркувань і незвичайній різноманітності лексики та фразеології. В самій версифікації в Стуса теж існує різноманітність. Діяпазон його лірики йде від спроб італійського сонета, через народньо-пісенні строфічно побудовані вірші до найбільш сміливого верлібра. Стусова лірика в більшості коротка, мало в ній
