Сполохи [Літературна критика та есеїстика] - Костянтин Вільович Москалець

єдиним формотворчим у цьому плані чинником залишаються виключно поетичні та прозові тексти, і якраз «Марія», поруч із «Відшукуванням причетного» та «Говорити, мовчати і говорити знову» дозволяє беззастережно зарахувати Григорія Чубая до найвидатніших представників високого модернізму в українській літературі.

Написавши «Марію», Чубай несподівано замовкає. Він мовчав довго, цілих п’ять років. Декому здавалося, що він більше й не озветься як поет — або ж те, що він скаже, виявиться слабшим за попереднє, адже такі тривалі перерви не минають безслідно для письма. І справді, історія літератури переповнена постатями, що, спалахнувши, як Чубай, сліпучо-яскравим дебютом, згорали дотла за кілька літ інтенсивної праці, більше ніколи не повертаючись до творчості, навіть тоді, коли їхнє фізичне існування успішно тривало далі. Ось хоча б і Артюр Рембо, з яким найчастіше (й небезпідставно) порівнюють Григорія Чубая. Здається, ці п’ять років видалися найтяжчими в його житті, особливо ж після погрому, вчиненого КҐБ у 1972, коли одних запроторили за ґрати, інших з «вовчими білетами» повиганяли з вищих навчальних закладів, застосувавши надалі, окрім кари, ще й прихований та неприхований нагляд. Невідомо звідки Чубай брав сили для останньої поеми серед суцільних злиднів, принижень і провокацій. Але «Говорити, мовчати і говорити знову» вражає насамперед силою повністю сформованого поетичного голосу, ретельно вибудуваним сюжетом і, не в останню чергу, незламною затятістю опору. Тут ми знову, як і в «Марії», зустрічаємося з безсмертною душею тендітної дівчинки. Сорок днів після своєї смерті вона старанно готувала уроки на шкільному горищі, а сьогодні вітер відносить її все далі на захід, щоби там безтурботно плавати в небі безсмертя наввипередки з літаками, разом з такою ж тендітною й незримою подругою — душею закатованого людьми Місяця. Той, хто світив, каже поет, уже згас, «в розквіті сил»; залишилося тільки його видиме (отже, згідно з Чубаєвою філософією, мертве) тіло:

котре відтепер лишень відлуння ваших нічних балачок повертатиме справно так що іноді вам навіть буде здаватися ніби місяць отой живий — просто став дещо мовчазнішим і що все поміж вами так як і було віддавна — що ніхто не вмирав не страждав злоби в собі не затаював

Зусібічна облога і стеження примушують вбачати ворогів або їхніх спільників навіть у явищах природи. Внаслідок недоброго перетворення землі в секретному Апокаліпсисі колись такі добрі назви річок стають злими (це написано за одинадцять років до вибуху в Чорнобилі), а відображені плесом хмари виглядають достоту як досвідчені психіатри, що безповоротно змінюють свідомість своїх підопічних за допомогою психотропних речовин (тут безпомилково вгадується натяк на «лікування» дисидентів у закритих каґебістських спецпсихлікарнях). Сюжет «П’ятикнижжя» добігає кінця, змикаючись зі своїм початком — адже і в перших, і в останніх рядках цієї книги йдеться про зміну свідомості, але якою ж моторошною карикатурою постає у фіналі те, що розпочиналося як майже містичне преображения під впливом поетичного досвіду:

назви ліків що нам — всіх жінок позбавленим — допоможуть також холки щурів опівнічних ніжно погладжувати допоможуть в облудні слова про любов більш ніколи не вірити

Коли, отже, і природа на «їхньому» боці, коли й до Місяця (або, радше, до місячного світла, з яким самоідентифікується ліричний герой) досягли їхні садистські методи, тоді не залишається нічого іншого, як відступати все далі й далі в незриме:

— нехай і на сей раз вони в нас не вполюють нічого

Це останнє слово «П’ятикнижжя».

Урок. Пересторога. Заповіт.

А коли заповіт написаний, тоді залишається тільки померти.

Вони й після смерті не дали спокою його тілу, навіть на похорон надіславши своїх метушливих фотографів і поквапливо загорнувши свіжовикопану могилу, перш ніж до неї поклали покійного.

Вони не відали, що ще вчинити у своїй блюзнірській злобі.

Вони не відали, що смерть ніколи не буває остаточною, і тому плач Єремії переходить у сміх Марії, а посіяний у землю зоряний дощ неодмінно сходить новою Армією Світла.

Василь Стус: незавершений проект

Сьогодні, коли вже минуло двадцять років по трагічній смерті видатного українського поета, одне з найповніших зібрань його творів, пропоноване увазі небайдужого читача, є вагомою підставою як для глибшого, ніж зазвичай, знайомства, так і для зосередженіших роздумів над місцем цієї творчості в контексті української і світової літератури. Мова про світовий контекст тут аж ніяк не риторична фігура, притаманна жанрові передмови, ані гіпербола, що ні до чого не зобов’язує. Вже перші автори, котрі зверталися до постаті Василя Стуса (Юрій Шевельов, Марко Царинник, Михайлина Коцюбинська, Євген Сверстюк та Іван Дзюба) відчували потребу розглядати його творчість як невід’ємну складову всесвітньої літератури XX століття, як явище, котре неможливо осмислити адекватно без порівняльного аналізу явищ типологічно, стилістично, ідеологічно споріднених. Цікаві пов’язання Стусової творчості з Рільке і Пастернаком, Ґабріелем Марселем і Мартіном Гайдеґґером, з романтизмом і екзистенціалізмом, виявлені не такими вже й численними стусознавцями, здаються майже неймовірними для тих, хто ще пам’ятає про історичні обставини, серед яких довелося виживати українській літературі 70-80-х років минулого століття. Читаючи Стуса, ми переконуємось, що він створив себе в умовах цілковито заблокованої і загроженої національної культури, підданої тотальному тиску комуністичної держави та ідеології, —