Сполохи [Літературна критика та есеїстика] - Костянтин Вільович Москалець

Іншим важливим аспектом перебування в просторі й часі без властивостей стає розуміння неможливості залишатися в такому стані назавжди або навіть надовше. Поетові безсоння («Безсонної ночі», «Вийду в ніч. Під соснами пройду…», «Учора, як між сосон догоряв…»), напади нелюдської самотності і відриненості від самого себе («Костомаров у Саратові», «Останній лист Довженка», «Біля гірського вогнища» тощо) мають припинитися, внутрішній конфлікт між ідеалом та дійсністю, нестерпний у своїй засадничій нерозв’язності, має бути подоланий або знятий, пасивне перетерплювання безчасу і довколишнього абсурду мусять змінитися чином. Позаяк абсурдна дійсність «держави смерті» не може бути подолана раціональними зусиллями, через збройну боротьбу, припустимо, або там чесні демократичні вибори тощо, тоді залишається єдиний доступний спосіб усунути її, заодно позбувшись муки нерозв’язного морального конфлікту між тим, що є, і тим, що мало би бути. Спосіб цей так само ірраціональний, як і довколишній межисвіт, але саме тому він повинен виявитись дієвим. Ім’я йому — жертвоприносини. Йдеться, ясна річ, не про фізичне самоспалення (хоч у ті роки знаходились люди, які вдавалися і до самоспалення[4]), а про офірування власної фізичної свободи, разом з найважливішими для поодинокої людини вартостями — сім’єю, друзями, здоров’ям, улюбленими книгами, врешті, реалізацією власної творчості. Здатність принести себе в жертву, чин на позір повністю пасивний, як і непротивлення злу насильством, обертається вибухом небаченої могутності, вулканічним виверженням енергії, яка засновує хоч нові держави, хоч нові релігії («Костомаров у Саратові»).

«Зимові дерева», перша не самвидавна (і самвидавна також!) книжка Стуса, виявилась нещасливою для поета. Нечисленні примірники її, котрим поталанило проникнути в Україну, не могли вплинути на громадську думку або створити авторові реноме. Радше навпаки: сам факт нелеґальної публікації за кордоном, завдяки підтримці української діаспори, виявився для індоктринованих співгромадян Стуса чимось на зразок зради. Не слід забувати, що для багатьох ровесників Стуса, кмітливіших за нього «на торзі життьовім», закордонні добродії-видавці були насамперед запеклими класовими ворогами: «Так, українські буржуазні націоналісти, одні з яких після перемоги соціалістичної революції, а інші — під час переможного наступу Радянської Армії проти гітлерівських полчищ повтікали, боячись справедливої розплати, за кордон і, окопавшись у США, Англії, ФРН, Канаді, Франції та в інших місцях, виливають звідти свою жовту злість на соціалістичні завоювання радянського народу, грандіозні досягнення Радянської України в економіці, науці, літературі й мистецтві, — хто вони такі, ці «критики» й «спростовувачі» комунізму, ці «патріоти», «вболівальники» за розквіт української культури, ці «вільні», «незаанґажовані лицарі пера»?.. Брудне перо це тримають здебільшого недобитки з бандитських УПА, ОУН, колишні бандерівці, ґестапівці й поліцаї, запроданці, на яких лежить невитравне тавро співробітництва з фашистськими головорізами, нинішні платні агенти розвідок капіталістичних країн»[5]. Нічого дивного, отже, що рецензія для слідства, написана Арсеном Каспруком, використовувала аналогічну риторику: «У збірці є ряд віршів явно антигромадського, антирадянського спрямування. Життя в Радянській Україні він змальовує як «право — надриватися в ярмі», як життя в «проклятому краю, вітчизні боягузів і убивць»… Також пройняті ненавистю до радянської дійсності вірші «Звіром вити, горілку пити — і не чаркою, поставцем…» [далі йде перелік цих радяноненависницьких віршів. — К. М.]. Із згаданих віршів В. Стуса радянське життя постає як добровільний допр, де живуть і діють «неохайний вчитель етики», «вчорашній христопродавець», «переживший п’яниця», «альфонс», «дочка асенізатора» тощо. Бридкішої гидоти, жахливішої зненависті не міг би придумати найвинахідливіший упереджений проти нашої дійсності фантазер! А В. Стус жив, вчився, виховувався, працював серед радянських людей. Звідки стільки жовчі, стільки зненависті взялося у цього, з дозволу сказати, «поета»? Не треба доводити, що книжка B. Стуса шкідлива всім своїм ідейним спрямуванням, всією своєю суттю. Нормальна, неупереджена людина прочитати її може лише з обридженням, із зневагою до «поета», що так паплюжить свою землю і свій народ»[6]. Тож до списку «злочинів» поета КҐБ додало і «Зимові дерева», і статтю «Феномен доби», і публіцистичні листи, ба навіть чернетки незакінчених творів. Перед комуністичним режимом Стус був винним у тому, що він взагалі був — отакий.

Але, перш ніж перед вікнами його помешкання зупинився автомобіль з працівниками державної безпеки, Василь Стус іще встиг написати «Веселий цвинтар» (1970). За словами Михайлини Коцюбинської, це «цікавий поетичний документ протесту проти інтелектуального застою, параду абсурдів і порожніх слів, проти імітації живого життя, якої органічно не сприймав його дух. …Цвинтар душ, цвинтар сподівань, які доводиться ховати зовсім юними, адже вони, здавалося б, щойно народилися в недовгі роки Ренесансу 60-х»[7]. Після бельгійського видання «Зимових дерев» і трагічної загибелі Алли Горської Василь Стус оговтується від затяжного періоду невизначеності, яка гнітила його, починаючи з 1965 року, коли він раптово опинився на марґінесах суспільного життя. Очевидно, вихід першої книжки у світ, хай навіть у нелеґальному форматі, додав йому певності у собі, тоді як загибель Алли Горської прискорила процес духовної інтеграції — адже неможливо залишатися невизначеним, коли вбивають твоїх найближчих друзів. У «Веселому цвинтарі» з’являється притаманна виключно Стусові інтонація, голос, віднині упізнаваний, образ, який не розчиниться в сонмі самопочезань і сотнях чужих подоб. Поряд із макабричними веселощами досить численних некрологічних віршів («Мумія», «Я йшов за труною товариша й думав…», «Як страшно відкриватися добру…» та інші), котрі немовби ілюструють полотна Філонова, ми зустрічаємо також знайомі із «Зимових дерев» зразки антикомуністичної і асоціальної за визначенням іронії, вкрай невеселі карикатури на стереотипи масового совєтського мислення («Їх було двоє — прибиральниця і двірник…», «Ось вам сонце, сказав чоловік з кокардою…», «Ця п’єса почалася вже давно…» тощо). Однак сьогодні значно важливішими здаються зовсім інші поезії, що дозволяють говорити про релігійний екзистенціалізм Стуса, зафіксований у текстах, містична глибина й універсалізм яких нічим не поступаються осяянням Майстра Екхарта або Ґабріеля Марселя. Відшуканий у хаотичних нагромадженнях буттєвої маси голос свідчить про друге народження, «що творить сталий світ на збіглій хвилі» або, згадуючи Ніцше, створює те минуле, від якого ти хотів би походити. «Веселий цвинтар» — наслідок і свідчення глобальної переміни, що відбулася зі Стусом і в якій відбувся він. Але попередня