Сполохи [Літературна критика та есеїстика] - Костянтин Вільович Москалець

Він наблизився до білої айстри, якось сміливо і шанобливо, присів біля неї навпочіпки. Не знаю тепер, скільки він там сидів, сім хвилин чи сім століть. Він сидів, не торкаючись її пальцями, тільки дихав. А вона відважно дивилася йому в очі. І були вони тільки вдвох у цьому безмежному, такому скороминущому, світі. Складаючи собою вищу єдність.

Есеїстика Костянтина Москальця з усією точністю та виразністю викшталтуваного образного письма утверджує ідею: суще є. Ця, здавалося б, найпростіша і найочевидніша ідея (адже, вже навіть за визначенням, суще — це те, що існує) є дуже важливою в контексті людської екзистенції, у ракурсі становлення людини і її дотичності до буття. Навколишній світ не «порожній», у ньому присутнє те, що є істинним та справжнім. Відтак важливо уміти розгледіти дійсно суще. Адже в такому баченні людина приходить до усвідомлення істинного, його сутнісних підстав; до розуміння світу і себе самої — як єдиного поля становлення буття. В есеї «Роса на рівнині Адасі» пастух і горлопан Сашко побачив айстру. Він вийшов за межі конвенційних житейських настанов і зумів відчути істинне; інтуїтивно збагнути те, про що свого часу говорив Гайдеґґер — «краса є долею істини». А отже, Сашко відкрив у собі того, хто здатен бодай на мить усвідомити справжні виміри людського буття, осягнути «вищу єдність» проявів істинного (і в цій єдності відчути себе). Незадовго до смерті Сашко став собою. Есеїстика Москальця у такий чи такий спосіб говорить про необхідність стати собою, наголошує на глибинно закоріненій потребі людини вийти на відповідний рівень філософсько-естетичного осягнення світу. Вона вводить у гідний контекст запитування, спонукає до розмірковувань та пропонує насолодитися технікою письма «вслід за пензликом» — вишуканого представлення асоціативного ходу думок та розгортання мінливих вражень, що постають унаслідок уважного споглядання явищ навколишнього світу (наприклад, «тонких обрисів весняного краєвиду»).

Істотною складовою цієї есеїстики є особиста авторська візія. Знову ж таки, сам жанр есе передбачає виразний вияв особистого начала. На початку своїх «Проб» (фр. essai) Монтень попереджав, що його друзі знайдуть в цій книжці печать його вдачі та його дум. Й висловлював побажання, аби його бачили у його простій, природній і повсякденній подобі, без будь-якої вимушеності чи штучності, адже він зображує не когось там, а самого себе. Есеїстика Москальця вчить відкидати стереотипи сприйняття і мислення, заохочує до особистої рецепції та розмірковування. Адже відчути або помислити щось можна тільки в акті індивідуального зусилля. Так, Сашко зміг побачити айстру власне завдяки особистому вдивлянню. Особисте в есеях Мокальця — це не щось суб’єктивізоване, довільне та примхливе; а те, через що людина отримує відчуття трансцендентного, усвідомлює універсальні закони існування. Це те особисте, яке Ніцше називав «вічно неспростовним» і яке високо поціновував у філософських системах давньогрецьких мислителів.

На питання — «А що є істинним?» — Москальцеві тексти дають відповідь: «Усе, що засвідчує трансцендентальні основи існування, або певним чином сприяє усвідомленню цих основ; і що дає людині відчуття повноти життя». Отож, справді існуючою є біла айстра, у якій відображено ідеї краси та доцільності в Природі; роса на рівнині Адасі, яка потверджує проминання життєвих форм, і в той же час виявляє красу такого зникання, ставлячи питання часу; шорстке топорище, яке підказує, що «треба взяти гострий уламок склянки, сісти на ґанку й неквапливо шліфувати його до тих пір, аж доки дерево не стане таким лагідним на дотик, як пелюстки білосніжних лілей з Орлового озера»; запашний зелений чай на дні улюбленої, незмінної роками, чашки; «красиві» тексти Платона, які спонукають до внутрішніх діалогів про життя та смерть, етичне й естетичне; зроджена з любові мова, котра є живою, котра ви-мовлює світ, робить його приступним для свідомості, сповнює його знаками прояву чогось після-фізичного. Натомість неістинним, тобто неіснуючим, є все те, що породжено прагматичним або бездумним («одновимірним») поглядом на світ. До отого погляду на айстру Сашко дотримувався досить поширеної думки «тільки баби люблять цвіти», а отже насправді він не бачив квітки, бо між його очима (свідомістю) та айстрою було тьмяне запинало стереотипу. Квітка як така для нього не існувала.

Вагомість есеїстики Москальця полягає якраз у поверненні до прямого та безпосереднього бачення, яке пошановує самобутність, індивідуальність усього сущого та спонукає задуматися над універсальними законами світобудови. Це бачення веде до поцінування кожної миті буття, адже в кожній виявляються відповідні закони. Воно часто поєднується із субтильним вчуванням у навколишній світ, адже прекрасне, вишукане, мінливе є чи не найпоказовішим знаком «вищої доцільності». Таке бачення було характерним для давньогрецької досократівської філософії, а також воно плекалося у поетичній традиції Сходу, зокрема у коротких жанрах хайку і танка.

Ще одним не менш важливим моментом цієї есеїстики є мова, до якої автор ставиться серйозно та дбайливо. У власних «пробах» Москалець виявляє вищий рівень оволодіння мовою, який відображається у простоті і водночас глибині висловлювання; рідкісному розумінні емоційної та смислової аури слова; наявності ритмізації, що увиразнює певні фрагменти тексту; майстерному розгортанні оповідної лінії; особливій густині та експресії письма. Слово, синтаксичний період, речення, більші композиційно-смислові періоди — все це продумане до найменших дрібниць і вказує на високу культуру авторського висловлювання. Тут не знайти прикладів довільного та неуважного ставлення до мови, що породжує невмотивовані оповідні «розлами», образно-смислові «шуми», викликає появу незугарних мовних форм. Москалець творить «чистим розумом і серцем», у великій любові до мови, тож мова розкривається йому, й у свою чергу розкриває його самого. Мова починає мовити, про-мовляти глибокі речі і засвідчувати свою глибину. В Москальцевому письмі відчутна та легкість, якої сягає майстер після тривалих і зосереджених вправлянь, після подолання чорної «хвороби безсоння». Таке подолання означає вільне та радісне творення, у якому відсутній жодний зовнішній примус і де авторська свідомість та мова становлять собою єдине «чисте» ціле. Авторську свободу творення виразно відображає синтаксис — неконвенційний, розкутий; такий, що передає живе мислення розповідача.

Загалом мову есеїв Москальця можна назвати красивою. Бо їй нічого не бракує, з одного боку, а з іншого — у ній немає нічого