Сполохи [Літературна критика та есеїстика] - Костянтин Вільович Москалець

і дощентна замилуваність щедрою бідністю найтонших ліній і світел. Мабуть, найяскравіше це тихе святкування мініатюрності і досконалої недовершеності явлено в однойменному циклі «Світло і сповідь», присвяченому дружині, Галині Чубай. Сніг, засвічений мадоннами годин у їхньому годинниковому Почаєві, дзвони, що кличуть до сповіді у мурашиних порожніх церковцях — ці незвичні образи напоєні неземною чистотою остаточно викшталтуваних кристалів, урочистим і трепетним схилянням перед крихітністю й тендітністю. Чи треба говорити, що безмежний Чубаїв пієтет є дзеркально точним відбитком любові до конкретної жінки, любові, яка переступає через конвенційні, завжди нормовані освідчення, стаючи космічною і божественною? Краса, що ніколи не знайде адекватних відображень, а отже, її невимовність межують зі сферою релігійних станів, викликаючи екстаз, подібний до молитовного, а ще молитовне ж звертання на «Ти», послідовно витримане з великої літери, єдино можливе в стосунках зі священним живим: «хочу Тебе любити».

Саме така, релігійна любов створює посеред забутого цвинтаря світу «Марію», поему про вічну дівочість і довічну незайманість душі, незважаючи на всі її любощі та злягання. Пов’язуючись зі світанком, порою «найтоншого світла», перший еротичний досвід є одночасно досвідом трансцендентного, досвідом безсмертя, що спростовує «осінь людську» і видиму марноту проминання:

бо ж насправді немає осені — є лиш вітер що забирає тіло та очі залишає для вас найсутніше те чим були ви насправді

Загадкова «восьмилітня жона семилітнього мужа» жодного разу не згадується в поемі на ім’я; йдеться радше про її непідвладність будь-яким визначенням — звернімо, наприклад, увагу на те, що вона є літньою і юною одночасно, маючи, з одного боку, «похмурого мужа» і «багато дітей», з іншого ж — «тіло незаймане». Ба більше; як можна зрозуміти з контексту поеми, людина без неї помирає:

діви блакитних дощів на забутому цвинтарі покинуту нею світлицю вимивають у черепі —

сама ж вона не помирає ніколи:

і сьогодні вона відходить од вас танцюючи і не каже вам прощавайте

Такі суперечливі, взаємовиключні часом характеристики вказують на те, що мова ведеться не про конкретну земну жінку, а про персоніфіковану абстракцію або ж символ. Ключ до належного відчитання цього символу покладений у назві поеми. Безіменне має ім’я над іменами, таємничу безсмертну «її» звати Марія. Для поета, вихованого, як Чубай, у християнській парадигмі, ім’я Марії передусім синонім Богородиці. І справді, в поемі трапляються місця, що провокують зробити таке ототожнення. Однак, читаючи далі, ми переконуємось, що жінка з фатальними жестами аж ніяк не може бути християнською Дівою Марією, та й людиною її можна назвати вельми умовно. Це радше космічна сила, Вічна Жіночість і Наречена, що бере (або могла би взяти) участь у творенні і спасінні світу:

не спиняйте її бо то лише вона спромоглася б для вас народити спасителя

Отже, богородиця — але за певних обставин; священна — але її сакральність нерозривно пов’язана з еротикою, що виявилося би великим — і непотрібним — блюзнірством, якби ми почали інтерпретувати її як християнську Богоматір. Це інша Марія — й інше, ніж у традиційних віровченнях сприйняття божественності божеств, а якщо не так, то ми маємо справу з єрессю гностичного штибу. «Марія» Григорія Чубая — один з чудових прикладів того, якими безпорадними бувають звична, «правильна» логіка та намагання витлумачити поетичне за посередництвом хай там яких раціональних методів. Вона А і не-А одночасно, ось безвилазна пастка для логіки; повністю ірраціональна, повністю містична, надзвичайно чуттєва, як і вся любовна лірика Чубая загалом, ця поема нічому нас не вчить, нічого не доводить і не спростовує, тільки заворожує — як розкішна троянда або покладений на ніжну музику символ інтимної нічної віри. Марія, яка ніколи не покидає нас назавжди, втілює надію поета на повернення справжніх богів і на те, що вони по-своєму все ж беруть участь у долі людини, насамперед тієї, що не така, як «усі», «що була од усіх вас наївніша». Її плач над нашою колискою і сміх над домовиною можуть означати тільки одне: ні смерть, ні життя не є остаточними. Ми ніколи не довідаємось, кого ж насправді мав на увазі Чубай — одну з незліченних місячних богинь сивої давнини (бо ж сказано: «вона засвічує місяць собою»), у тисячолітній боротьбі подоланих і витіснених християнською Марією — на знак цієї перемоги півмісяць на іконах завжди зображується її підніжком; чи вічний архетип Панни, Аніму, що живе в бездонних небесах засвідомого; а може, як і Данте, свою першу й істинну любов до дівчини-дитини. Однак нам і не треба цього знати; кожне знання є опануванням чогось, тоді як «Марія» — та й поезія, і прекрасне загалом — вимагає побожного схиляння, позаяк закони серця вкрай рідко збігаються із законами пізнання і влади.

Хоча сам поет не залишив якихось теоретичних обґрунтувань або рефлексій з приводу власної творчості, пам’ять сучасників зберегла спогад про напрочуд промовистий жест. На стіні поетового помешкання висіли портрети Езри Павнда, Томаса Стернза Еліота і самого Григорія Чубая, «цих найкращих у світі поетів», як зауважував господар. Цим жестом Чубай самотужки, без зайвих маніфестів і декларацій, визначив власне місце та відповідний контекст приналежності — і визначив їх безпомилково. Самі по собі маніфести не створюють літературних течій, не засновують дискурсу;