Сполохи [Літературна критика та есеїстика] - Костянтин Вільович Москалець
Якраз остання фраза наведеної цитати є напрочуд чіткою і влучною дефініцією тогочасної стилістичної спрямованості пошуків поета. Далекий від прямого ототожнення з тією чи тією літературною течією, Стус, однак, цілком притомно добирає властивий саме для цієї збірки інструментарій — дошкульну іронію й самоіронію («— А скажи — Модільяні був ідіот?..»), їдкий сарказм («Розмова», «Балухаті мистецтвознавці!», «Який це час?»), рясно розсипаючи напівзрозумілі або й зовсім незрозумілі тепер натяки-шпильки, скеровані проти комуністичної системи та породжуваного нею світогляду совєтської буржуазії. Поет грається численними ліричними героями, міняє маски і стилі, але поруч із усім цим неможливо не помітити іншого, значно поважнішого й стриманішого шару тем, настроїв, мотивів, у якому заникають легковажність іронії та багатоголосся прибраних подоб, поступаючись місцем одному голосові і одному ликові, котрий згодом асоціюватиметься у читачів виключно з постаттю Василя Стуса. Це цілий ряд майже бездоганних віршів, пронизаних ностальгією за Україною — не за тією, радянською і соціалістичною, котру щодня видно з вікна, а за тією, якою вона мала би бути:
Нам шлях прослався вгору — не вбік, не вниз, а — ввись. Ми, добротою хорі, до неба возмоглись, там наша Україна, котра не знає ґрат, а притиску, а кпини, а помсти — й востократ. («Отак і вікувати…»)
Майже всі ці вірші, засновані на трагічно-романтичному світосприйманні, тематично продовжують традиційну шевченківську лінію. Однак особлива емоційна насиченість і характерний образний стрій поезій цього ряду («Не можу я без посмішки Івана…», «Звіром вити, горілку пити…», «Даждь нам, Боже, днесь…», «Сто років, як сконала Січ…», «Глухо сосни скриплять на світанні…» та інші) примушують уважніше придивитися до них. Перше, що впадає до ока — це одночасна присутність двох взаємовиключних Україн. Одна з них — уже згадана ідеальна країна, «котра не знає ґрат». Вона розташована ніде (в небі, в далекому минулому або майбутньому, деінде, тільки не тут-і-тепер), що для Стуса анітрохи не применшує статусу її реальності. Друга Україна — проклятий край, вітчизна боягузів і убивць («Не можу я без посмішки Івана…»). Одну з них поет палко любить, другу не менш палко ненавидить, однак весь трагічний парадокс цієї антиномії полягає в тому, що насправді це одна й та ж країна. Маємо тут класичний зразок романтичної апорії, опертої на конфлікті між ідеалом і дійсністю, конфлікті, що розпанахує первісно цілісний світ на два непримиренні табори. Білий світ, як сказано в іншому вірші, «він тільки майже і світ, і білий» («Цупких не роздереш обійм…»). Одна з Україн цілковито неприйнятна, друга існує тільки в поетичній ноосфері, відтак, Стус із його небуденними здібностями до самозаглиблення й самоаналізу розуміє, що через амбівалентне сприйняття єдиного феномена він опиняється в таємничому, важко окреслюваному реґіоні майже-буття, де відсутній не тільки будь-який, прийнятний чи неприйнятний там геополітичний простір, але й час. Гносеологію заступає феноменологія, підказуючи, що в цьому майже-бутті і межисвіті неможливе становлення («Мені здалося — я живу завжди…»), а життя тотожне смерті (і навпаки) («Живі — у домовині. Мертві — ні…»).
Отака атопічність поетового «я» плідна численними наслідками. Якщо моя Україна є можливою тільки у снах, мріях або поетичних текстах (т. зв. «літературна Україна»), тоді неможлива, але занадто дійсна Україна комуністичного повсякдення компенсаторним відрухом оголошується так само відносною і віртуальною, як моя мрія. Завдяки цьому звільняється місце для іронічного, саркастичного, зневажливого ставлення до неї. Як слушно зауважив Іван Дзюба, «наш поет причетний до великої світової традиції романтичної іронії, яка «уконституювалася» ще в часи Фіхте і Фр. Шлегеля й відтоді є універсальним способом естетичної оцінки суперечностей дійсности та естетичного вивищення над антагонізмом «безумовного» і «зумовленого». Романтична іронія у Василя Стуса ще не стала предметом дослідження, тоді як вона заслуговує на першорядну увагу, зокрема й тому, що історично завжди виникала як реакція на трагічні розчарування у світорятувальних ідеалах теоретизуючого розуму або суспільно-політичних рухів і концепцій (від Великої французької революції до грандіозного комуністичного проекту)»[3]. Відповідно, комуністична атрибутика з усіма її Марксами, піонерами і головним філософським питанням втрачає непідважуваний ідеологічний фундамент остаточної правди про реальність і починає перекидатися через голову:
я недвозначно вирішую головне філософське питання: спочатку була матерія, а потім… Що потім? — ви ж не питатимете! А потім була свідомість балухатих мистецтвознавців, а потім були кітелі, діагоналеві галіфе, одне слово — матерія вічна тільки з діагоналлю. Більше ніж Марксові я вірю в ваші чоботи хромові. То який же я в біса неблагонадійний? («Балухаті мистецтвознавці!»)
