Парадокс любові - Паскаль Брюкнер
1) Пристрасть бажана, пристрасть відринута
Шлюб у тій канонічній формі, якої прибрав він на Заході, народився в атмосфері підозр і протестів — одні бачили в ньому заохочення похітливості, іншим його рамки здавалися надто вже тісними. Апостол Павло вважав цей союз крайнім засобом, якщо вже немає нічого кращого, і цим уже все сказано.
«Про що ж ви писали до мене, то добре б чоловікові до жінки не приставати. Та задля (ухилення) перелюбу, кожен свою жінку нехай має, і кожна свого чоловіка нехай має. (…) Се ж глаголю по дозволу, а не по наказу. (…) Коли ж не вдержаться, нехай женяться; лучче бо женитись, ніж розпалюватись». (Перше Послання до коринтян, 7, 1—9, укр. переклад Пантелеймона Куліша).
Для святого Гієроніма (IV століття) «немає нічого гіршого, ніж кохати свою жінку, мов любаску». Будь-який чоловік, що надто вже закоханий у свою половину й має з нею стосунки, коли вона «нечиста» чи вагітна, вчиняє перелюб. Розмноження потребує відпочинку, як ото лан, що гуляє під перелогом[35]. Для святого Івана Златоуста мета шлюбу полягає не так у народженні дітей, як у тому, щоб обмежувати жадобу, втримуючись від двозначних дотиків[36].
Паралельна традиція, що йде від провансальських трубадурів до феміністів та утопістів XIX століття, відрине інститут шлюбу заради рівності й пристрасті. З цього погляду, шлюбний союз поєднує в собі потворність комерційної оборудки і гноблення жінки. Союз, що укладається попри її волю і пов'язує її з незнайомцем, якого вона не кохає, з благословення священиків та моралістів, означає приниження людини до рівня товару, — за словами Жорж Санд, це «один із найбільш варварських інститутів, що їх вигадало суспільство». В романах Бальзака чимало таких бридких оборудок, коли тендітних панночок продають мерзенним дідуганам, усталених угод, які обертаються довічним ув'язненням[37]. Боротьба за шлюб із кохання породжена протестом проти цієї «законної проституції» (Стендаль), яка віддає на поталу половину роду людського. Тільки наприкінці XIX століття влада нарешті визнає необхідність союзу, який ґрунтується на взаємній повазі та згоді.
Аристократові старосвітської Франції здалося б страшенною комедією відкрито виявляти любов до своєї дружини. Якщо він і почував до неї пристрасть, зізнатися в цьому можна було тільки перед смертю, як ото чоловікові князівни Клевської[38]. Подружня ніжність, напевне, могла зародитися після весілля, і це почуття міцніло з часом. «Гарний шлюб, якщо він узагалі можливий, відкидає наявність кохання як необхідної умови подружнього життя», — робить висновок Монтень. І, навпаки, сучасна родина, яка формується у проміжку від XVII до XIX століття, як ми вже переконалися, ґрунтується на зростаючій прив'язаності батьків до дітей. Ця модель, яку витворила зріла буржуазія, обертає домашнє вогнище маленькою сентиментальною спільнотою, ізольованою від решти суспільства. Від епохи Людовика XIV манірниці мріють про шлюб як тріумф Венери та Купідона, де жінка була б вільна й від тягаря вагітностей, котрі йдуть одна за одною. Ця утопія потроху вторує собі шлях у Франції й ув Європі: 20 вересня 1792 року запроваджено громадянський шлюб, доповнений правом на розлучення, а Церква позбувається своєї віковічної влади над цим інститутом. Конкордат 1801 року відновлює церковний шлюб, не скасовуючи громадянського, Реставрація 1816 року скасовує розлучення, і знову дозволяють його аж у 1884 році! За Третьої Республіки кохання визнали республіканською чеснотою на противагу аморальності Старого режиму, а шлюб стає патріотичним учинком, який примиряє подружжя, дітей і націю: допускається нерівність суспільного становища членів подружжя, та тільки не мезальянс[39]! І, нарешті, французький закон від 21 червня 1907 року, полегшуючи видатки на шлюбну церемонію та її формальності, дозволяє молодятам обходитися без згоди батьків і відкриває перед ними землю обітовану матримоніального раю[40]. Пристрасть, що на неї колись накладали тавро смертельної недуги, віднині вважається необхідною умовою для заснування міцного союзу.
Відтак розпочинається цикл, у якому живемо ми і зараз. Справді, за остатні три-чотири роки в Європі спостерігається низка історичних розривів: цивільний шлюб відокремили від церковного, перейшовши від таїнства до угоди. Розмежували шлюб і спільне проживання двох осіб, що призвело до леґітимізації законодавчою владою спільного проживання з 1970-х років. Урешті, сам по собі союз став проблематичним унаслідок винайдення всіляких альтернативних формальностей (зокрема, ГУСП[41] у 1999 році): вони гарантують передачу майна одного з партнерів іншому, а також полегшують розпад пари — розірвати союз можна односторонньо, надіславши рекомендованого листа до канцелярії суду малої інстанції. (ГУСП на свій лад реабілітує розлучення за власним бажанням). Віднині різні способи оформлення любовних стосунків конкурують між собою, сприяючи зниженню кількості шлюбів (та не впливають на зниження народжуваності, яка зростає інтенсивніше, ніж будь-коли, принаймні у Франції): 1970 року відсвяткували 400 000 весіль, 2008 — тільки 273 000, тобто на 30 % менше. Заразом у 1970 році на 100 шлюбів припадало 12 розлучень, а в 2006 — 42[42].
Одне слово, в деяких країнах Заходу зникла необхідність у шлюбі, тому що примножилася кількість альтернативних видів союзу, й шлюб перестав бути канонічною формою кохання. Спостерігається тенденція до розмивання границь поміж становищем одинака (одиначки) й одруженого (заміжньої) внаслідок намагання користатися перевагами обох станів. Сьогодні уже є змога випробувати себе у спільному житті під час вихідних чи вакацій, формою таких стосунків є любительський експромт: потроху запозичивши із кожної моделі союзу, не доводиться зазнавати злигоднів якоїсь одної з них. Замість олив'яного шлюбного вінця щось на кшталт легенького пальтечка, яке неважко поміняти, вступивши в новий зв'язок. Подружня пара поступово позбувається трьох принципів, які лежать в основі класичного союзу: публічності, стабільності, урочистості. А як по правді, то потрібні й ці три якості, й заразом їхня протилежність, себто визнання без наслідків, що з нього випливають, без обіцянок вірності й невимушеності в житті.
Добре знайома нам давня пісенька, яку знай собі ялозять відомі автори: буцім пристрасті вже немає, її знищила емансипація жінок і споживацький гедонізм, який учиняє світ «плинним» (Зигмунт Бауман) і руйнує найміцніші, святі зв'язки[43]. Можна висловити й геть протилежну гіпотезу: ми живемо за гіперсентиментальної доби, а союзи розпадаються сьогодні через те, що вони перебувають під юрисдикцією жорсткого, нещадного бога — Кохання. Убиває їх не лише примха чи егоїзм, а саме пошук незмінної пристрасті, яка злютовує стосунки, нерозсудлива непохитність коханців чи членів подружжя, котрі не хочуть іти на компроміс: геть напівзаходи — або гарячка, або втеча.
2) Конформізм шаленого кохання
Прибічники концепції шлюбу з кохання, від Енгельса до теоретиків XX століття (Бертран Рассел, Леон Блюм), бачили в ньому порятунок від
