Парадокс любові - Паскаль Брюкнер
Кохання ставить запитання, наче той сфінкс. Позірний спокій, усмішки не заважають йому постійно клопотатися розслідуванням. У закоханих є щось спільне з поліцаями — вони йдуть слідом потенційного злочину, їм потрібні очевидні докази цього злочину, вони нікому не довіряють. Вони помічають деталі, яких ніхто не бачить, чують те, що не досягає найчуйніших вух. Мовчання, вагання викликають у них сум'яття. Вони стають детективами, шпигунами, одні наймають приватного нишпорку для стеження за чоловіком, інші потайці залазять до його комп'ютера, мобільного телефона, підслуховують усі його розмови. Свідчення приязні обертаються ознаками зради, найбільш очевидні докази обману — запоруками вірності. Одні бачать за пестощами лише підступ, інші беруть підступ за пестощі. Підозріливість буває наївною, як і довірливість. Недуга закоханого полягає в панічному прагненні тлумачити, він збуває весь свій час, розшифровуючи таку знайому, таку недоступну мову під назвою «інший».
«Я негідний тебе!» — вигукує коханець у перші дні. «Ти не заслуговуєш мене», — докоряє одне одному розчароване подружжя. Любовний пал знаходить вияв у тих самих формах, що й полум'я війни, освідчення в коханні, немов те оголошення війни, відкриває простір бойових дій — царину високої напруги, яка може обернутися непримиренною ворожнечею. Ідеалізація несе в собі загрозу девальвації, обожнення можуть обернутися лихослів'ям. «Я тебе кохаю», «я тебе хочу», «я тебе ненавиджу», «я тебе терпіти не можу». Часом поміж членами давнього подружжя витворюється атмосфера скрайнього роздратування — надто вже довго їли вони з одної миски і тепер бачити одне одного не можуть. Родинне життя їхнє перетворюється на битву, на обопільне покарання за те, що вони разом: за туркотінням закоханих потроху вбивалася в силу страшенна ненависть, великі пристрасті вироджувалися у ницу ворожнечу.
5) Ґречне замовчування
Буває, що закохані не хочуть ніяких зізнань, подрібнюють їх на частки, щоб пом'якшити ризик, відбуваються жартами або відмовчуються, ухиляючись від імперативу ясності, який криється у словах зізнання. Краще натякати, не відкриваючись до кінця, краще відкласти на потім фатальне розвінчання, робити так, щоб ця відмова тривала й тривала без краю. Обрати недомовленість у коханні, щоб захват не обернувся оборудкою. Адже людям рідко вистачає глузду тримати язик за зубами і дотримуватися ґречного замовчування — більшість прагне з'ясувати стосунки і погамувати тривогу. В цій спробі порозумітися зосереджується вся любовна драматургія: загарбання й покірність, сердечний порив і неприйняття, запаморочення і закон. Привід для облудних сповідей, вдаваної відвертості, обману під личиною істини. «Я тебе кохаю» — не самоціль, за цими словами відкривається сцена, яка виходить з-під контролю коханців, котрі декламують свої перші репліки. Лише час покаже, чи було сказане потенційним актом чи просто мантрою для приборкання іншого зі щонайменшим ризиком.
І врешті, «я тебе люблю» часто буває жертовним, як ото слова батьків, з якими вони звертаються до дітей: це повсякденний акт віри, дарунок, який нічого не вимагає навзаєм. «Ти диво, ти ніколи не можеш набриднути, твоє існування — найкращий із усіх подарунків, які я коли-небудь отримував». Сказати так — не клятвою пов'язати людину, а звільнити її від будь-якого обов'язку перед нами. Парадокс дарунку, який нітрохи не збіднює дарувальника, а, навпаки, незмірно збагачує його. Ми любимо дітей, щоб одної днини вони покинули нас, ми оточуємо їх турботою і ніжністю, щоб підготувати їх до незалежності. Ми радіємо їхнім радощам, їхні успіхи є нашими успіхами, їхній смуток є нашим особистим болем. Вони не належать нам, вони нічого нам не винні, а як настане пора, вони нас покинуть. У тендітності маленької людини любов пізнає свою слабкість, свою смертність, вона й сама є тільки кволою іскрою життя, яку треба лише запалити. Отак, люблячи, ми несамохіть погоджуємося втратити іншого, навіть якщо це буде для нас лихом (немає сумнішого видовища, ніж родинне гніздо без родини), позбавляємо його нашого впливу, не накладаємо на нього неможливий мандат обопільності. «Минаєшся, коли тебе люблять, триваєш, коли любиш сам» (Рільке).
Кохання, ця солодка мука (Верлен)
Славетний рядок Арагона: «Щасливого кохання не буває» — прегарна і заразом облудна формула: будь-які стосунки тут розглядаються з погляду кінця. Сентенція звучить, мов нещадний вирок, який не підлягає оскарженню. Якщо нам хочуть сказати, що всі ми колись умремо й абсолютне щастя неможливе, то цей поетичний рядок б'ється у розчинені двері. Якщо щасливого кохання не буває, то як тоді пояснити, що багато людей, насилу отямившись від одної болісної історії, мріють знову потрапити під владу тирана, що так само чарівливий, як і небезпечний? Напевне, треба таки погодитися з протилежним твердженням: кохання може бути тільки щасливе — адже живе воно навіть після того, як помирає пристрасть. Нащо ж намагатися зганьбити, затоптати те, що може виявитися нетривалим, як не дорожить тим, що Пегі назвав «пронизливою величчю минущого»? Найпрекрасніше, що дарують одне одному двоє крім тіла, втіхи і таланту, — неповторна історія, яка поєднує їх назавжди, навіть якщо їм доведеться розлучитися.
Стільки радощів у житті подружжя: відчувати, як за тобою стежить розчулений погляд іншого, його прихильне вухо настроєне на твою хвилю, вкупі можна здійснювати щось дуже значне, зважуватися на те, що самому не по силі. Коли поруч кохана істота, яка є свідком усіх моїх учинків, я врятований. Чеснота спільного життя — поблажливість. Тебе приймають таким, яким ти є, з усіма твоїми недоліками, тебе не картають за них. Виконання вироку відкладається. Можна не перейматися іміджем, тоді як там, у суспільстві, я мушу щодня доводити, на що я здатен. Нам ліньки вилазити з цього кокона добробуту, ставати суспільною твариною, надівати машкару, корчити з себе дотепника, мартопляса. Чарівлива нагода наодинці побути
