Парадокс любові - Паскаль Брюкнер
Ми часто чуємо: «Я ще вірю у велике кохання». Проте вірить потрібно в людей, вразливих, недосконалих, а не в абстракцію, хоч якою прегарною вона була б. Любити кохання більше, ніж самих людей, означає витати у захмарних світах. Почуття, котре спершу вилучалося зі шлюбу, підточило його зсередини, а потім через надмірні домагання поставило під удар і саме себе — ненатлість підписує йому смертний вирок. Позбувшись перепон, які гальмували його розвиток і в такий спосіб оживляли його, воно змушене було шукати способу відроджуватися в самому собі. Кохання гублять не перепони, а занадто легка перемога. Перед пристрастю, кажуть, неможливо встояти — та ба, пристрасть долає все, крім самої себе. Класична трагедія протиставляла неможливе кохання і жорстокий лад; трагедія нашого часу — самогубство кохання: загибель внаслідок власного тріумфу. Втілюючись, воно саме себе знищує, його апотеоза збігається з присмерком. Ніколи не були такими минущими наші романи, ніколи не набували вони такого швидкого завершення у подружньому ліжку — адже їхній розвиток не має перепон. Це ще гірше лихо, ніж будь-яке інше, постає ж бо воно з переситу, а не з голоду.
На сьогодні поширилася недуга: безнадійні пошуки годящого предмета кохання — одне розчарування заступає собою інше, кожен претендент дискваліфікується по черзі, його витісняє інший, отак спалахують і гаснуть блудні пломінчики закоханості. Ми захоплюємося, розчаровуємося і завжди невдоволені. Щоразу ми обманюємося в наших почуттях, нас бере в полон ілюзія кохання з першого погляду: за словами Стендаля, «думка про те, що ми покохали на все життя, триває в нас один вечір». Рідна душа виявляється недостатньо гожою, розумною, вільною: казковий принц — просто собі бездарність та ще й невдаха, секс-бомба — фригідна невротичка, сварлива бабера, — ніхто не здає цього іспиту. Оце і є наше пекло, зворотний бік наших досягнень: ми не можемо закохатися в людину, яка відповідала б рівню наших домагань, причім не тому що скрізь самі посередності, а з тієї причини, що домагання наші понадмірні.
Звідси й постає чудернацька паніка в лавах представників обох статей після тридцяти, які геть утратили глузд від того, що лишилися на мілині й мусять збувати вечори, втупившись у комп'ютер, споживаючи напівфабрикати і з надією зиркаючи на телефон. А в Мережі й на спеціалізованих вечірках розширюється, сказати б, ринок зужитого, другосортного товару: тут збираються небораки, які вже не раз одружувалися і розлучалися, вони міркують, вагаються, зачаровуються незнайомцями, так само хутко розчаровуються й урешті зв'язуються з якимись неймовірними типами.
Двадцять років тому я познайомився в Мадрасі з індійським письменником Раджею Рао (він помер 2006 року), другом Мальро. Замолоду він приїхав до Франції, бо вважав, що пізнати сутність кохання можна тільки одружившись із європейкою. В алегоричному романі «Гадюка і мотузок» (1960) він виклав невдалий досвід такого шлюбу. На батьківщину він повернувся розчарований нетерплячістю західних людей, їхньою гонитвою за постійним і цілковитим щастям. Ось що він пише: «У нас в Індії холодну юшку ставлять на вогонь, і вона потроху нагрівається. У вас гарячу юшку наливають у холодну тарілку, й вона потроху холоне». Причина лиха західної цивілізації — міт про пароксизм пристрасті, тобто наслідки нестримного романтизму. Помилка в тому, що до почуттів ставляться надто вже поважно, найменше їхнє послаблення виявляється нестерпним. Ви ладні померти за тих, кого кохаєте? Я передовсім ладен з ними жити — проза повсякденного життя щохвилини вимагає від нас постійності, робить зайвими демонстративні порухи, оскільки вони виключні, а отже випадкові. Раніше виховання почуттів було тісно пов'язане з позбавленням від ілюзій; треба було не згубитися в сердечному лабіринті, уникнути чуттєвої заблуди і юнацьких химер, а йти духовно-моральним шляхом. А наша література, навпаки, навчає, як розпалювати полум'я, підігрівати шал кохання. Порівняно з класичною літературою все стало з ніг на голову: тоді боялися розгулу фатальних пристрастей, які завдають лиха, а нас тривожить, що пристрасть охолоне, видихається. Ми називаємо її поезією, блаженством, вважаємо її захоплюючою, ми ладні забути про ті злигодні, яких вона завдає нам. Нас не лякає некерованість учинків, боїмося ми тільки одного: втратити сильні почуття.
Самогубство старих коханців
Наприкінці життя Шатобріан закохується в дівчину, яка дає йому одкоша; старенький Казанова (в романі Артура Шницлера) мусить хитрувати, щоб звабити молоду особу; Ґете в сімдесят два роки сватається до сімнадцятирічної дівчини в Марієнбаді й отримує відмову; шістдесятирічна американка пані Стоун (у книзі Тенесі Вільямса) закохується в двадцятирічного красеня Паола й думає собі, що «продовжує жити після смерті», що її існування ось-ось завалиться, «впаде безформною купою бганок, мов той намет, коли з нього заберуть осередню опору»[54]. Сила-силенна прикладів, за якими стоїть те саме питання: нас витісняють інші, вони оголошують наші бажання непристойними, вважають неприпустимим, щоб молодь діставалася старим ласолюбам (у цьому плані природа й упередженість нещадніша до жінок).
Набагато зворушливішою, ніж ці марнотні домагання джиґунів і кокеток похилого віку, здається смерть старих коханців. Буває, що двоє людей зростаються, сплітаються одне з одним, немов коріння дерева: вони становлять єдину особистість, у якої два обличчя і два наймення, нерозривне «ми», яке не розпадається на окремі «я». Тоді страждання одного; стають стражданнями іншого. «Якщо в дружини болять ноги, болить і мені», — так разюче висловився іспанський філософ Унамуно. Так сталося у вересні 2007 року з Андре Горцем і його дружиною, яка помирала від недуги, що стрімко розвивалася: «Тобі щойно виповнилося вісімдесят два роки, — писав він у книзі, присвяченій дружині, — твій зріст зменшився на шість сантиметрів, ти важиш усього сорок п'ять кілограмів, але ти прегарна, витончена, бажана, як і раніше. Ми вкупі вже п'ятдесят вісім років, а я кохаю тебе дужче, ніж будь-коли. Нещодавно я знову в тебе закохався, в мені знову клекоче життя, б'є
