Парадокс любові - Паскаль Брюкнер
Ларошфуко
Я зізнаюся жінці, що кохаю її… Чи ж не обіцяю я їй просто (…), що слово це набуде значення, якого ми надамо йому в спільному житті? Ми витворимо його наново, це велике діло. Хіба не очікувало воно нас, щоб набути значення, який ми в нього вкладемо! Якщо ж мета наша в тому, щоб надати значення цьому слову, то ми будемо працювати не заради себе, а для нього, значить, воно наш владар.
Бріс Паррен. Мовні дослідження
Усі пам'ятають славетну тираду, за допомогою якої мольєрівський Міщанин-шляхтич долучається до мистецтва риторики, що так любе Манірницям, обертаючи його так і сяк: «Гожа маркізо, ваші прегарні очі пророкують мені смерть від кохання». Хоч із якого боку читай, фраза не втрачає значення. Ґречність, цей шляхетський код тієї доби, відзначається трьома непоправними ґанджами: темнотою, облудою і кумедністю. Філософи на чолі з Руссо не пропустять нагоди піддати його нищівній критиці і протиставлять їй вимогу справжності. І все ж таки ми не враховуємо, що, попри всю свою пишноту, вона могла бути щирою.
Отак і будь-яка річ про кохання вдається до чужої, запозиченої мови, причому в подвійному сенсі: вона вимушена та ще й існувала до нас. Неповторне почуття передають словами, які повторювалися вже тисячі разів, проте воно не означає, що це почуття облудне, бо цей колективний засіб виразу призначається для особистого вжитку. Спершу кохання є тим шепотом, яка муркоче нам на вухо пречудові обіцянки: ще й не зазнавши його, ми вже схиляємося перед ним, роками репетируємо виставу, якої не тямимо. Не стихійне то почуття — родина й суспільство вбивають його нам у голову як закон. Змалку володіємо ми запасом лагідних слів і вживаємо їх без різниці — до близьких людей, до хатніх звірят, до маленьких дітей. Зворушливі кумедні вислови, які були до нас, вислови, у яких перемішалися ніжність і автоматизм: серденько, янголятко, любчику, — це не ти, не я, це хто завгодно й ніхто. Чи варто казати про те, що часто ми однаково любимо різних людей, прокручуючи щоразу той самий сценарій, причому майже без змін. «Я тебе кохаю»: найбільш інтимна й заразом винятково анонімна фраза, і сказана вперше звучить мов повторення найдавнішої літанії. Напевне, слід було б вигадати єдині слова, щоб вони мали сенс тільки тієї миті, коли я їх вимовляю, а тоді розпадалися. Разом із коханою людиною я торую новий шлях і мушу його для початку відкрити, пройшовши дорогами, які вторували до мене мільйони інших людей.
1) Неймовірний збіг
«Я кохаю тебе» може звучати як молитва, як угода, як конфіскація, як боргове зобов'язання. Ця фраза, що обпалює мої вуста, годиться передовсім, щоб визнати мою розгубленість. Я уславляю гарячкову пристрасть, яку викликає в мені інший, і протестую проти сум'яття, котре він мені подарував. Самим фактом своєї присутності стороння людина розколола навпіл моє життя, і я хочу возз'єднатися сам із собою, не втративши її. Любовна колізія є вторгненням вертикального виміру до спокійних теренів буття, — вона і біль, і втіха, шквал і приплив нової снаги, опік і пахощі. Як приборкати іншого, того, хто приголомшив мене, вразив своєю величчю? Зізнанням, у якому поєднуються прохання і запитання.
За п'янливим «я тебе кохаю» ховається бажання зловити іншого, змусити його відповісти. Відкривши йому своє хвилювання, я заразом ставлю запитання: а ти кохаєш мене? Якщо ж він якимось дивом скаже, що так, то я заспокоюся і буду тішитися цією взаємністю. «Я кохаю тебе» є синхронізатором, який регулює часову різницю і переносить закоханих в один часовий пояс. Ти і Я стаємо сучасниками. Це ще й паспорт, який ми простягаємо іншому, щоб увійти на його територію, еквівалент перепустки, яку ласкаво надає він, щоб відкрити нам доступ до його світу. Але таємниця не поспішає розлучитися зі своєю незайманістю: все сказано, проте нічого не сталося. Допіру промовивши цю фразу, закохані повинні вчинити її еталоном життя, засвідчити, що вони гідні її. Тяжко зректися її, вернутися назад. Ми вже вирушили у плавання, а «я кохаю тебе» не визнає прислівників — ні «трохи», ні «дуже», тому що керує ним цілковитий і категоричний абсолют.
«Я завжди кохатиму тебе»: ці слова зобов'язують того, хто виголошує їх, тієї миті, коли він це каже. Це «завжди» є якимось іншим часом у звичайному часі: я роблю так, ніби маю намір кохати тебе завжди, навіть якщо мені непідвладний контроль за зміною наших почуттів. Чоловік мого життя, жінка мого життя — та йдеться лише про одне життя, про одну з багатьох доль, крізь які пролягає наш життєвий шлях. Ця клятва є і виявом віри, і чимось на кшталт закладу: долаючи сумнів і страх, вона постулює, що світ є тим місцем, де можна квітнути удвох і відповідати за себе. Проте, заклинаючи випадок, вона позбавляє безпеки обох коханців, обертає їх потенційними вбивцями одне одного. Зізнавшись у моїх почуттях, я потрапляю в залежність від деспота, так само свавільного, як і чарівного, він може з дня на день штовхнути мене в ту прірву, з якої сам і витягнув. Я вступаю до світу високого ризику, де будь-якої миті може вибухнути катастрофа. Інший перестав мені телефонувати? Я вже вважаю себе пропащим. Я спокійний? Він дає мені одкоша, нічого не пояснивши. Італійський письменник Еррі Де Лука розповів, що, навчаючись в університеті, якось занедужав. Його била страшенна лихоманка, аж до нього прийшла подруга, яка почала його гріти і таке утнула з ним, що він відчув, наче доторкнувся до вічности. Після того дівчина спокійнісінько сказала йому, що вони розлучаються. То був не апофеоз, а прощання.
Граматична очевидність облудна: перед коханою людиною я
