Земля у рівновазі - Альберт Гор

продавати щось цінне на міжнародному ринку. Надто часто це означає перетворен­ня величезних ділянок землі під фермами та садами, що давали основні продукти місцевого харчування, у плантації, зосереджені на одній товарній культурі, що продається на експорт. Передача землі під плантації призводить до зменшення пропозиції продуктів місцевого харчування, підвищення ціни на них, а відтак і подаль­шого зубожіння людей. Якщо ціни на продовольство контролюють­ся, то збільшуються урядові дотації, тим самим збіднюється держава. Водночас збільшення пропозиції товарних культур з дедалі більшої кількості країн, що розвиваються, призводить до зниження цін і можливого доходу від експорту, який ці країни отримали б в іншо­му разі. У більшості випадків гроші за продані товарні культури надходять лише кільком землевласникам (і корумпованим держав­ним службовцям), які, замість того, щоб вкладати ці кошти в місцеву економіку, відсилають їх на закордонні рахунки у ті ж банки, що давали позику їхній країні. Оскільки країна загрузає у боргах, вона позичає все більше коштів для сплати відсотків і експлуатує все більше землі для вирощування товарних культур — і цикл триває, хоча всі і припускають, що борг ніколи не буде сплачено.

У 1985-му році кількість твердої валюти, що перетікала зі світу, що розвивається, у світ розвинутий, була більшою, аніж усі кошти, що спрямовувалися у зворотному напрямку у вигляді позик, іноземної допомоги та платежів за експорт. Більше того, внаслідок цього складного контуру зворотного зв'язку з того часу ця різниця щороку зростає. Це, за незабутнім висловом Роберта Макнамари, схоже на «переливання крові від хворого до здорового».

У всіх цих контурах зворотного зв'язку саме людський фактор є визначальним для збереження глобального довкілля. Нам потрібен контур позитивного зворотного зв'язку, що працюватиме сам на себе у доброму розумінні і прискорюватиме темп позитивних змін, таких зараз потрібних. Це може трапитися лише тоді, коли ми виробимо нове довготермінове глобальне бачення і візьмемо на себе відпо­відальність за безпосереднє розв'язання проблеми. І якщо ми оціни­мо, що вже відомо про проблему, то краще усвідомимо нові особ­ливості безпрецедентної системної зміни.

Однак правда, що великі системи навіть важче піддаються розумінню, якщо вони зовсім нові. З одного боку, важко подивитися з історичної перспективи на подію, що цілком відрізняється від будь-якої досі відомої. Справді, деякі скептики заперечують екологічну кризу саме через брак історичних орієнтирів. Проте вони існують; вони можуть вимагати певної екстраполяції, але можуть бути знай­дені в історії того, як людські суспільства реагували в минулому, коли зазнавали значно менших кліматичних змін, аніж ті, перед якими ми опинилися.

Клімат і цивілізація: коротка історія

Починаючи з 1816-го року, «року без літа», поширилися неврожаї, які призвели до продовольчих заворушень майже у всіх країнах Європи, породжуючи революційні пристрасті, що охопили конти­нент упродовж трьох років. Наприклад, у Франції впав існуючий уряд, і сформувати новий було запрошено консерватора Дюка де Рішельє. Усюди уряди боролися за збереження громадського поряд­ку, оскільки міста охопила безпрецедентна епідемія злочинності. Хвилею кримінальної активності була приголомшена Швейцарія. Різко зросла навіть кількість самогубств, а також смертних вироків жінкам за дітовбивства.

Історики описують «рої жебраків», що заповнювали дороги та вимолювали милостиню у перехожих. У 1817 році у типовій для того часу розповіді мандрівник через Бургундію повідомляє, що «жебраків, яких було безліч вчора, сьогодні стало ще більше; на кожній станції довкола екіпажу збираються натовпи жінок, дітей та стариків». Інший спостерігач з Британських островів, що відвідав Бургундію, додавав, що їхня кількість, хоча й велика, «не йде у жодне порівняння з тією, що бере в облогу мандрівника в Ірландії». У Швейцарії, як казали очевидці, натовпи жебраків, що перепов­нювали усі великі дороги, були такі величезні, що нагадували армії. У їхніх очах був відчай і, за словами місцевого хронікера Рупрехта Цолікофера, «блідість смерті на щоках».

Коли страх близької революції охопив кілька країн, до людських натовпів, що вимагали їжі, застосували військову силу. Майже у кожній країні здійнялася безпрецедентна хвиля підпалів. Зловісно, що перші антисемітські бунти в історії сучасної Німеччини спа­лахнули влітку 1819-го року у баварському містечку Варцбурзі і, після того як голод та революційний запал посилили напруження і невдоволення, миттю поширилися по всій Німеччині та на північ аж до Амстердама та Копенгагена.

Європа саме приходила до тями після війн Наполеона і пере­живала чимало змін. І хоча ніхто тоді цього не усвідомлював, безпосередня причина тих страждань та соціального неспокою полягала у зміні складу глобальної атмосфери після надзвичайно потужних серій вивержень вулкану Тамбора на острові Сумбава в Індонезії навесні 1815 року. За оцінками вчених, при першому виверженні загинули 10 тис. осіб і ще приблизно 82 тис. вмерли від голоду та хвороб в наступні місяці. Щоправда, найгірші наслідки для решти світу не були відчутними ще цілий рік, упродовж якого пил, що здійнявся в небо, поширився усією атмосферою і став ката­строфічно зменшувати кількість сонячного світла, що досягало поверхні Землі, знижуючи температуру.

У Новій Англії у червні 1816 року були поширеними випадки випадання снігу та морозів улітку. «Альманах старого фермера» набув популярності, коли внаслідок друкарської помилки провіс­тив сніг у липні 1816-го року, який дійсно випав. В Ірландії, Англії і країнах Балтики дощ лив майже безперервно з травня до жовтня. Порушення надійних кліматичних режимів мало соціальні наслідки, що були ретельно задокументовані: неврожаї, продовольчі бунти і стан суспільства, близький до краху усюди на Британських островах та в Європі. Історик Джон Д. Пост назвав це «останньою великою кризою засобів існування в Західному світі».

Імовірно, кліматичні зміни, які спричинили цю кризу, протривали менше трьох років тому, що значна частина вулканічних викидів в атмосферу осіла за порівняно короткий проміжок часу. Тому нас­лідки навіть найбільших вулканічних вивержень, що часто були глобальними, зазвичай не тривали довше ніж рік-два. Наприклад, виверження на горі Пінатубо на Філіппінах 1991 року мало знач­ний, але нетривалий глобальний вплив, охолоджуючи Землю та тимчасово маскуючи значно потужніше нагрівання, спричинене людською цивілізацією, і тимчасово прискорюючи зменшення озонового шару.

Однак великі вулканічні виверження, зафіксовані упродовж історії, у трьох важливих аспектах повчальні для розуміння природи довгострокових змін. По-перше, вони показують, наскільки наша цивілізація залежить від стабільних кліматичних умов такого виду, яким ми насолоджувалися впродовж останніх десяти тисяч років. По-друге, вони показують, як трагедії, що трапляються в одній час­тині світу, можуть зумовлюватися кліматичними змінами, причина яких у зовсім іншій його частині. І по-третє, вони вказують на руй­нівні наслідки порівняно раптової та значної штучної зміни у гло­бальній системі клімату.

Оскільки древні небагато знали про світ поза межами власних земель, у них не було розуміння причинно-наслідкових зв'язків між вулканами на іншому кінці світу та різкими кліматичними