Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд

шосту. Попри репутацію найхолоднокровнішої людини в Н-ській дивізії, він відчував, як гарячково пульсує кров. Кент прикурив останню сигару й повільно затягнувся, намагаючись приховати тривогу, яку міг помітити хтось, увійшовши в палату. Вечерю йому подадуть о сьомій. О восьмій почне сутеніти. Місяць сходив щоразу пізніше, і тепер з’явиться в небі над лісами лише по одинадцятій. Рівно о десятій він вибереться крізь вікно. Його розум працював швидко і впевнено, як для планування першої в житті нічної втечі. Внизу, біля будинку Кроссена, завжди є кілька човнів. На одному з них він і відпливе, і коли Мерсер виявить, що його немає, він уже буде за сорок миль звідси на шляху до свободи. А потім він пустить човен плисти за течією, або ж заховає його і почне петляти країною, доки його слід остаточно не загубиться. Де-небудь і як-небудь він дістане їжу та зброю. Пощастило ж йому, що не віддав Мерсеру ще однієї п’ятдесятидоларової банкноти з-під подушки.

О сьомій прийшов Мерсер і приніс вечерю. В його безбарвних очах промайнуло розчарування, коли він побачив, що остання сигара зникла з коробки. Кент помітив цей вираз і спробував доброзичливо всміхнутися.

— Вранці я попрошу отця Лайонна принести мені ще одну коробку, Мерсере, — сказав він. — Звісно ж, якщо я з ним зустрінуся.

— А певне зустрінетесь, — огризнувся Мерсер. — Він живе недалеко від казарм, а туди ви й вирушите. У мене наказ підготувати вас до ранку.

На мить кров Кента наче спалахнула живим вогнем. Він відсьорбнув кави зі своєї чашки, а потім сказав, знизавши плечима:

— Я радий, Мерсере. З нетерпінням чекаю, коли це все скінчиться. Що швидше мене переведуть туди, то швидше почнеться слідство. І я не боюся, анітрохи. Я зобов’язаний перемогти. Немає одного шансу зі ста, що мене засудять.

А тоді він додав:

— І я розпоряджуся, щоб тобі надіслали коробку сигар, Мерсере. Я вдячний тобі за чудовий догляд.

Не встиг Мерсер вийти за двері з посудом, як Кент погрозив вузлуватим кулаком йому вслід.

— Боже, як би я хотів зустріти тебе серед лісів… одного… всього на годинку! — прошепотів він.

Настала восьма година, потім дев’ята. Двічі чи тричі він чув голоси в коридорі, ймовірно, Мерсера й охоронця. Одного разу йому здалося, що він чує розкоти грому, і його серце радісно підстрибнуло. Цієї ночі він зрадів би бурі, як ніколи в житті. Але небо залишалося чистим. І це було ще не все: здавалося, що зорі, які загоряються в вишині, сьогодні світять яскравіше, ніж будь-коли. Стояла тиша. Від ріки долітав брязкіт корабельних ланцюгів — наче менше, ніж за якихось сто метрів звідси. Він чув собачий гавкіт і знав, що то один із псів старого Муї виє поблизу тартака. Сови, що лопотіли крилами за вікном, здавалося, клацають дзьобами гучніше, ніж минулої ночі. Дюжину разів він із насолодою дослухався до співу річкових хвиль, що дуже скоро мали понести його назустріч свободі.

Ріка! Усі його мрії й прагнення злилися для нього воєдино в шумі тієї ріки. Туди, вниз за течією, вирушила Маретта Редіссон. І десь там, чи за другою, чи за третьою рікою він її знайде. Протягом довгого напруженого чекання між дев’ятою та десятою годинами він викликав у пам’яті образ дівчини, знов і знов уявляючи її в цій кімнаті. Він пригадував кожен її жест, кожне сказане нею слово. Відчував тремтіння її руки на своєму чолі, її поцілунок, і в пам’яті його знов і знов лунали її тихі слова: «Гадаю, якби ви прожили ще довгий час, я би вас полюбила». І, кажучи ці слова, ВОНА ВЖЕ ЗНАЛА, ЩО ВІН НЕ ПОМИРАЄ!

Тоді чому вона поїхала? Чому, знаючи, що він житиме, не залишилася поряд на випадок, якщо стане нагода допомогти? Або вона лише хотіла подражнити його, або…

Нова думка осяйнула його. Він мало не скрикнув. Він напружено випрямився, серце його калатало. Чи вона справді поїхала? Чи можливо, що вона теж вела свою гру, лише вдаючи, що вирушає вниз по річці на прихованому баркасі? Чи можна уявити, що вона грала проти Кедсті? Картина, ясна, мов зорі в небі, почала чітко окреслюватися в його свідомості. Тепер було зрозуміло, що означало белькотіння Муї про Кедсті. Інспектор супроводжував Маретту до судна. Муї бачив його і проговорився, коли лежав у пропасниці. Після того він наглухо замовк від страху перед грізним служителем закону. Та все одно було незрозуміло, за що його ледь не прибили до смерті? Муї — цілком безпечне створіння. Жодних ворогів він не мав.

Ніхто в усій Пристані не посмів би напасти на старого слідопита, чиє волосся побіліло від сивини. Ніхто, хіба що це міг бути сам Кедсті — Кедсті, загнаний у глухий кут, охоплений люттю Кедсті. Та навіть це неможливо було собі уявити. Яким би не був мотив нападника і хто б це не зробив, Муї найімовірніше бачив, як інспектор поліції проводжав Маретту Редіссон до судна. Питанням, на яке Кент не міг знайти відповіді, було: чи справді Маретта Редіссон відплила вниз по річці на тому баркасі?

Він був майже розчарований, припустивши, що дівчина могла лишитися. Йому хотілося думати, що вона відпливла. Що в цю мить ріка відносить її все далі й далі на північ. Думка про те, що вона замішана в якихось справах разом із Кедсті, викликала в нього відразу. Якщо дівчина і досі у Пристані або в її околицях, то вже не з приводу Сенді Мактриґґера, людини, порятованої його зізнанням. У душі він молив небеса, щоб вона вже давно була в низинах Атабаски, адже тільки так — і тільки там — він міг зустріти її знову. І найпалкішим його бажанням, після прагнення свободи, було знайти її. Він був чесний із собою, зізнаючись у цьому. Мало того: він знав, що не мине жодного дня, жодної ночі, коли він не думатиме, не мріятиме про Маретту Редіссон. З кожною годиною, що минала, чарівний образ дівчини дедалі яскравіше поставав перед ним, і він уже шкодував, що не насмілився тоді торкнутися її волосся. Вона би не образилася, адже вона поцілувала його — після того, як він придушив мимовільне бажання торкнутися того розкішного м’якого дива, що увінчувало її голову.

А тоді маленький дзвіночок у його годиннику пробив десяту! Він ривком сів. Кілька секунд прислухався, зачаївши подих. З коридору за дверима палати не доносилося жодного звуку. Повільно, сантиметр за сантиметром він став вибиратися з ліжка, аж доки не опинився