Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Першим, кого він побачив, був констебль Картер, права рука Кедсті у відділку, потім — старий Сендс, лікарняний сторож. У цю мить, поки йому ставало зле, його розум швидко прояснювався і кров рівномірно розтікалася по тілу. Він підняв руки. Картер замкнув на ньому пару наручників, і зоряне сяйво відбивалося в блискучому металі. Сендс схилився над Мерсером, а Картер тихим голосом промовив:
— Мені дуже прикро, Кенте. Але я змушений це зробити. Я побачив тебе у вікно, коли заволав Мерсер. Нащо ти зупинився через нього?
Мерсер підіймався на ноги за допомогою Сендса. Нічого не бачачи, він обернув своє розпухле від ударів обличчя до Кента й Картера. Він белькотів і стогнав, наче благаючи про милосердя, досі боячись, що Кент недостатньо поквитався з ним. Картер відтягнув Кента вбік.
— Мені лишилося зробити тільки одне, — сказав він. — Це неприємно. Але за законом я зобов’язаний доправити тебе до казарм.
Кент знову чітко бачив зорі в небесах, і його легені втягували прохолодне повітря — як у прекрасні миті до зустрічі з Мерсером.
Він програв. І програв через Мерсера.
Тримаючи його під руку, Картер відчув, як раптом напружилися його м’язи. Кент стиснув зуби і нічого не відповів на репліку Картера, хіба що той почув із його горла щось схоже на здавлений схлип.
Картер сам був з тих північан, у чиїх жилах текла густа червона кров, і він розумів, що зараз коїться на душі в Кента. Той був лише на волосинку від щасливої втечі — і програв.
У казармах чергував Пеллі. Він і замкнув Кента в одній із трьох камер позаду поліційного відділку. Коли він пішов, Кент опустився на край тюремних нар, і вперше з його вуст разом з важким диханням прорвався стогін муки й відчаю. Півгодини тому світ розкривав йому свої обійми, і він ішов йому назустріч — лише за тим, щоб найстрашніша біда в його житті дамокловим мечем обрушилася на його голову. Бо це була справжня біда. Надії не лишилося. Мацаки закону міцно тримали його, і він більше не міг мріяти про порятунок.
Моторошно ставало від думки, що саме він, Джеймс Кент, наглядав за будівництвом цих камер! Знаючи кожну хитрість, кожну витівку, на які тільки здатні в’язні, плануючи втечу, він не лишив у цілій структурі жодного слабкого місця. І знову він стискав кулаки і в душі проклинав Мерсера щоразу, тільки-но підходив до заґратовано віконця — подивитися на ріку. Вона тепер була зовсім близько. Він чув її шепіт. Бачив рух її вод. І здавалося йому, що ті хвилі, у яких танцює, переливаючись, зоряне світло, звиваються від майже безшумного сміху, глузуючи з його безумства.
Він повернувся на нари і в розпачі сховав обличчя в долонях. Протягом наступної півгодини він так і сидів, не підіймаючи голови. Уперше в житті він знав, що його перемогли, і перемогли з таким розгромним рахунком, що бажання змагатися далі не лишилося. В душі було темно від сум’яття й туги за втраченим.
Нарешті він розплющив очі, щоби побачити навколо себе в’язку темряву, і помітив дещо чарівне. Вогняний стрижень прорізав чорноту в’язничної камери. Це промінь місяця проник у його камеру крізь маленьке заґратоване віконце. Але Кентові здавалося, ніби місячне світло прокралося сюди, наче жива істота, і він заворожено спостерігав за ним. Його очі блукали вздовж променя аж до квадратного віконного отвору сантиметрів тридцять завширшки — а там, червоний, у всій красі сходив над лісами місяць, осяваючи цілий світ. Кілька хвилин Кент нічого не бачив, окрім місячного сяйва, що заповнювало собою віконце. А підвівшись на ноги і вставши так, що його обличчя було залито цим світлом, він відчув, як неспокійно заворушилися в його душі привиди давніх надій. Одна за одною вони прокидалися й оживали. Він витягнув перед собою руки, немов хотів набрати в жмені цього рідкого сяйва; його серце забилося швидше від цієї місячної краси. Глузливий шепіт ріки перетворився на пісню надії, його пальці міцно вчепились у ґрати, і дух боротьби прокинувся в ньому знову. І з тим, як той дух міцнішав, долаючи розпач, розганяючи сум’яття в його голові, він дивився на місяць, що підіймався все вище, змінюючи колір від багряного у нижчих шарах атмосфери на золотаво-жовтий у вищих. Він милувався цим дивом світла й кольору, що, як завжди, зворушувало його.
А тоді він розсміявся. Якби Пеллі або Картер почули його, вони б поцікавилися, чи, бува, він не збожеволів. Це і був певний різновид безумства — безумство відновленої впевненості, оптимізму, безмежної віри, що його мрії неодмінно здійсняться. І знову він видивлявся за ґрати своєї камери. Світ і досі був там, і ріка, і все, що варте боротьби, залишилося там. І він боротиметься. Як саме, Кент наразі не намагався собі відповісти. А тоді він знову розсміявся — тихо, дещо похмуро, адже побачив сумний гумор у тому, що сам збудував собі в’язницю.
Він знову присів на краєчок ліжка, і в нього з’явилася грайлива думка: мабуть, усі, кого він посадив до цієї ж самої камери, звідки почалося їхнє покарання, зараз регочуть, дивлячись на нього з того світу. В його уяві вишикувалася ціла армія облич: темних і блідих, сповнених ненависті й відчаю, хоробрих, обнадієних і сполотнілих від жаху перед неминучим. І на тлі усіх цих примар — жертв його колишньої поліційної доблесті — окремо проступило й не покидало його обличчя Антона Фурне. Адже він привів Антона в цю саме камеру — Антона, великого Француза, з його чорним волоссям, чорною бородою і гучним розгонистим сміхом, від якого навіть у дні очікування страти тремтіло прес-пап’є на письмовому столі Кедсті.
І тепер Антон постав перед Кентом, наче бог. Він убив людину і, як справжній сміливець, не спростовував цього. Маючи у своєму кремезному тілі ніжне, мов дівоче, серце, Антон, однак, пишався цим убивством. У в’язниці він співав пісень, вихваляючи свій учинок. Він убив білого чоловіка з Чиппевіана, який викрав дружину сусіда! Не ЙОГО дружину, а сусіда! Бо Антон свято вірив у правило: «Чини з іншими так, як хотів би, щоб інші чинили з тобою», а ще він любив свого сусіда стриманою любов’ю типового
