Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд

Кент чекав. Він без перешкод чув голоси, що лунали в кабінеті Кедсті, коли двері були відчинені, і знав, що інспектор прибув на місце, вже коли місіонер вирушив зі своїм завданням до Брудного Фінґерза. Зазвичай інспектор приходив до відділку годиною раніше. Кент не намагався збагнути причину запізнення Кедсті, але помітив, що після його появи між дверима кабінету і двором казарм почався шарварок. Одного разу він був упевнений, що почув голос Кардіґена, потім — так само впевнений, що чув Мерсера. Він зловтішно посміхнувся. Мабуть, помилився, адже найближчими кількома днями Мерсер перебуватиме не в тому стані, щоб розмовляти. Він радів, що кут стіни затуляв від нього вхідні двері відділку і що три камери були в ніші, надійно сховані від цікавих очей відвідувачів. А ще він радів, що в його камері не було іншого в’язня. У своєму стані він вважав за краще бути на самоті. Для здійснення плану, що визрівав у його голові, самотність була так само необхідна, як і підтримка Александра Топпета Фінґерза.

Але чи зможе він заручитися цією підтримкою — питання, що саме й тривожило його зараз, і він нетерпляче чекав повернення отця Лайонна, дослухаючись до кроків у коридорі. Зрештою, якщо ідея, породжена вчорашнім натхненням, нічого не дасть, якщо Фінґерз його підведе…

Він знизав плечима. Якщо так станеться, іншого шансу не буде. Доведеться йому постати перед судом і прийняти свою чашу з рук присяжних. Але якщо Фінґерз усе ж таки гратиме на його боці…

Він знову кинув погляд на ріку, і знову йому здалося, що хвилі відповідають йому. Якщо Фінґерз гратиме за нього, вони покладуть на лопатки і Кедсті, і всю Н-ську дивізію! Заради цієї перемоги він вдасться до найсміливішого психологічного експерименту у своєму житті. Величність задуму, до якого він приступав, трохи лякала Кента, але й віра його була безмежна. У філософії Кента, на його власну думку, не було чогось надприродного. Він спростив її до рівня розуміння посередніх людей.

Він вірив, що кожен чоловік, кожна жінка наділені глибокою підсвідомістю, яку можна збурити до неймовірних висот, якщо правильно підібрати психологічний ключик до кожного персонального замка. І ще він вірив, що володіє ключем, який бездоганно підійде до глибоко схованого таємного рушія у видатному мозку Брудного Фінґерза. Адже Кент вірив у свою неаристотелівську метафізику і вірив, що Фінґерз виправдає його надії на порятунок. Він відчував, як сильніше, ніж будь-коли, зростає в ньому дивний піднесений настрій. Фізично він почувався краще, ніж минулої ночі. Кілька хвилин важкого напруження, під час якого він мало не вбив Мерсера, стали неабиякою перевіркою, казав він собі. Шкідливих наслідків вони не мали, тож він міг більше не боятися, що його рана відкриється знову.

Дюжину разів він чув, як відчиняються й зачиняються віддалені двері. Зараз він знову почув скрип дверей, а за мить — звук, від якого з його губ зірвався тихий переможний скрик. Через надмірну зайву вагу і брак фізичних навантажень Брудний Фінґерз нажив те, що сам називав «астматичною задишкою», і зараз напружена робота його легень сповістила Кентові про його прихід. Собака Фінґерза теж страждала на цю недугу через ті самі причини, тож, ідучи поряд, вони наче змагалися в хрипінні й сопінні.

— Дякувати Богові, нам обом уже зовсім нема чим дихати, — казав іноді Брудний Фінґерз. — Це добре, бо якби ні, то ми ходили б і далі, а ми не любимо ходити пішки.

Зараз пес шкандибав поряд із Фінґерзом. Також із ним були отець Лайонн і Пеллі. Останній відімкнув двері камери, а затим знову замкнув за Фінґерзом і його собакою. Глянувши з надією й привітавшись кивком, місіонер повернувся разом із Пеллі у відділок. Важко дихаючи, Фінґерз обтер своє червоне обличчя великим носовичком. Його пес Тоґз задихався, ніби щойно пробіг найдовшу дистанцію у своєму житті.

— Важкенький підйом, — просичав Фінґерз. — Я сказав би: найважчий.

Він сів на єдиний стілець у камері, розтікшись по ньому, наче величезний мішок із желе, і почав обмахуватися капелюхом. Кент уже встиг критично оцінити ситуацію. В цьому обличчі, що палало нездоровим рум’янцем, і в цих майже безбарвних очах він помітив хвилювання, яке Фінґерз намагався приховати. Кент знав, що це означає. Щоб заманити його на гору, отець Лайонн вирішив зробити хід конем і натякнув, що Кент має для нього дещо цікаве. Психологічний ключик почав діяти.

Кент присів на край нар і співчутливо посміхнувся.

— Так же було не завжди, а, Фінґерзе? — мовив він, схилившись трохи вперед і говорячи несподівано тихим серйозним голосом. — Були часи, двадцять років тому, коли ти міг без жодного зойку видряпатися на гору. Іноді двадцять років здатні змінити до невпізнанності.

— Так, іноді так, — хрипуватим шепотом погодився Фінґерз.

— Двадцять років тому ти був справжній боєць.

Кентові здалося, що в наступні кілька секунд очі Брудного Фінґерза набули глибшого кольору.

— Справжній боєць, — повторив він. — Більшість чоловіків були бійцями в ті часи золотої гарячки, хіба не так, Фінґерзе? Під час своїх мандрів я чув чимало старих легенд про них, і деякі дуже мене зворушили. Ті люди не боялися смерті. А більшість із них були сама шляхетність, коли доходило до сутичок. Ти був одним із них, Фінґерзе. Я чув твою історію якось узимку на далекій півночі. Я нікому її не розповідав, бо мені чомусь здавалося, що ти не хочеш розголосу, інакше поділився б нею сам. Ось чому я просив тебе прийти побачитися зі мною, Фінґерзе. Тобі відома ситуація. Мене чекає або зашморг, або ґрати. Природньо в таких випадках шукати допомоги серед друзів. Але я не роблю цього — не враховуючи отця Лайонна. Одна лише дружба мене не врятує. Принаймні не та дружба, що існує в наш час. Ось чому я покликав тебе. Не думай, що я копирсаюся в твоїх заповітних спогадах, Фінґерзе. Бачить Бог, я не настільки ница людина. Але перш ніж ти зможеш зрозуміти, я маю розповісти тобі історію, що сталася дуже давно. Ти ж не забув — і ніколи не забудеш — Бена Татмена?

Щойно Кент вимовив ім’я — ім’я, якого Брудний Фінґерз не чув от уже чверть століття, як наче невідома могутня сила раптом наповнила огрядне обвисле тіло лісового судді. Сила била крізь нього, мов електричний струм. Сила повертала до тіла жорсткість, і те, що здавалося жиром, раптом тверділо, обертаючись на м’язи. Сила напруженням текла крізь руки, доки вони повільно, самі собою не стиснулися в кулаки. Дихання очистилося від свисту, і коли