Сполохи [Літературна критика та есеїстика] - Костянтин Вільович Москалець
Вперше прокинулася, вперше заснула-щоб-прокинутися, вперше визирнула у вікно, і був сніг, уперше зробила мільйон речей і вперше скуштувала мільйон делікатесів, уперше кохалася з чоловіком (так, мамо, це сталось в горах 23-го липня), вперше якось в понеділок почала нове життя і відімкнула телефон (ти ображаєшся?), вперше я тебе зраджу, хоча завжди думала, що бувають речі, які ніколи не трапляються вперше.)
В «Ендшпілі для Лізи» вона марить і страждає від насолоди кохати як ота архетипна закохана з «Пісні над піснями». Здавалося б, ну що ще непересічного можна видобути з банального розташування обставин, коли «довкола повно холостих, а я люблю жонатого», — однак у виконанні Малярчук ця банальність перетворюється на високу драму, на подію, яка єдина варта уваги в цьому неслушному світі. «Навпроти — шафка з книжками, але я їх, слава Богу, не читаю: намагаюсь читати якомога менше, щоб кінець кінцем усе читання звести до таблички з правилами користування ліфтом», — чи ж випадково на сторінках цієї повісті, героїня якої нічого не читає й не слухає, окрім свого кохання (на противагу одноманітному перераховуванню авторів, груп, пісень — а віднедавна ще й текстів цих пісень у повному обсязі, — без якого не обходиться твір чи не кожного «просунутого» прозаїка), отже, чи випадково тут з’являється, може, єдина відверта цитата, і вона — з Т. С. Еліота, з високого модернізму, який, казали, давно помер? Її роздуми про час викликають знайомий радісний холодок у животі, бо так роздумувати можна, тільки забравшись неймовірно високо, туди, де направду зникає межа — межа між поезією та філософією:
Тепер я розумію, що час є моїм найбільшим ворогом: без мене він майже не минає. Він вимірюється подіями, а оскільки я перестала діяти, то й він перестав минати. Ми з ним як дуелянти без шпаґ. Чекаємо, хто вмре першим.
Якщо забути про привид Набокова, доволі блідий, зрештою, то Таню Малярчук ні з ким порівнювати. Вона — кішка, яка гуляє як собі знає й пише, як гуляє, — невимушено, ніби й не помічаючи, які граційні її рухи. Малярчук належить до того рідкісного різновиду авторів, що творять, як сама природа, не підозрюючи про різні правила, які в усіх століттях для неї встановлюють то класицизм, то романтизм, то соцреалізм, то постмодернізм. Але створене такими авторами якраз і закладає норму, зразок, критерій — для того, щоб у літератури було й 27-е століття, щоб ми не сумнівалися в одному: прекрасне завжди є актуальним.
…Хтось (коли б не Мішель Фуко) зауважив колись, що секс надзвичайно цікавий на практиці, а от дискурс довкола нього зазвичай нудний. Із релігією навпаки: практикувати її нудно, але дискурс довкола релігії — захопливий. Переживши тривалий період безчасу в безплідній практиці зужитих, однак ритуально обов’язкових нав'язливих форм, українська проза здобулася на низку справді нових творів, їх читання знову цікаво практикувати, у чому сповна переконують згадані тут тексти Світлани Поваляєвої, Тараса Прохаська, Іздрика й Тані Малярчук.
А от говорити про цю практику як слід треба ще навчитися.
Мить як зброя проти часу[про дві збірки О. Максимчук]
I
З роками сприйняття поезії притуплюється. Священні дзеркала імен припадають пилом, і розпізнати в них себе не так уже й легко. Ти підходиш до книжкової шафи, перебираєш томики Еліота, Рільке, Антонича — і ставиш на місце, не прочитавши жодного вірша. Слова, від яких колись забивало подих, не діють. Вони — як безсилі перед болем буття ліки. Щось інше значно успішніше тамує біль буття — чай, купання, поцілунок. А ця ритмізована й часом римована омана не надається до терапевтичних цілей. Поезія взагалі спростовує телеологію. Вона кружляє собі герменевтичними колами — та й горя не знає. Тож коли до тебе долинають захоплені вигуки, мовляв, он там з’явився іще один поет або навіть цілих три поети одразу, а їхні слова зцілюють хворих і воскрешають мертвих, ти заперечно крутиш головою. Якщо вже не Рільке і не Еліот, то тим більше не пан А. або пані Б. Якщо вони й воскрешають мертвих, то тим бідолахам буття починає боліти знову.
А проте, блукаючи якось Інтернетом, я натрапив на «Ксенії» Оксани Максимчук. То була дебютна збірка красивих і мудрих, надзвичайно зрілих, як на такий ніжний вік, віршів. Чи не вперше за останні роки моє споглядання поетичних текстів перестало бути незацікавленим і відстороненим, сказати б, фахово-примусовим, чи не вперше відступили «знову» й «те саме», і я без остороги пірнув до течії текстів. Там було хороше! Буття більше не боліло. Буття — говорило, і мова його була як чай, купання або поцілунок — істотною. Ця істотна мова юних поетів і філософів, ці неможливі, всевиправдовуючі поєднання слів, таємні шлюби, нічні весілля! Хтозна, що вражало найбільше — чи висохлі, мов льон, дзеркала, а чи кристальне калатало Слова, неспроможне видобути звук — небезпечна метафора християнської версії Бога, — чи, власне, сам Він, уже німий і вичерпаний Батько, Творець-невдаха, що, проказуючи Собі одного з віршів Оксани, брів круглими сходами — вниз, до нас? угору, до Себе? «Ксеніям» тим була притаманна особлива атмосфера відкритого навсібіч простору Традиції, лет невагомого погляду над архіпелагами культур, те, що я в цілковито ексклюзивному застосуванні до віршів Максимчук сам для себе назвав Внутрішньою Елладою. Незбагненним чином ця україномовна Внутрішня Еллада корелювала з німецькомовною Елладою Гельдерліна, з великим часом героїв, філософів і першопоетів, які вміли висловлювати речі — і дивовижні
