Сполохи [Літературна критика та есеїстика] - Костянтин Вільович Москалець

Невдала спроба побудувати сюжет і хоч якось звести кінці з кінцями (в присутності тексту Поваляєвої ця ідіома одразу набуває двозначного звучання) тим більше прикметна/прикра, що позад неї (або, як сказав би перехожий марксист, понад нею) проступає зовсім інший, далекий від побутового мордобою і невдалих мастурбацій, образ. Або ж ідея. Може, навіть ідеологія. Словом, щось таке справді цілісне й завершене, оргазм якийсь, що його Мрії не вдається досягнути напівсвідомими зусиллями. Найпростіше назвати цю хвигуру ненавистю до репрезентації. Вона з’являється в серії знущальних прикладів символізації, а символ, як книжка пише, і є основним репрезентантом:

ЛІТАЧОК. <…> Символізує Мріїну Мрію, Мріїн Пофігізм, Мріїні Обломи та Мріїну Надію. <…> Мріїні однолітки — махрові мажори з мажорних <…> печерських й подільських шкіл, в яких вчилися дітки держапаратників, ментів, Коротич-син і Щербицький-онук, — всі ці гнилі елітні недоїбки на всю котушку горлали пісню Шевчука-ДДТ про хлопчиків-мажорів! <…> Срали вони на моральний бунт, на викривну й нищівну ідеологію окуляристого берендія-гіпаблуда! Вони співали про себе! Вони панімали модний напівзапрещьонний рок! Вони дрочили й кінчали вулканічною пубертатною спермою на спини парочки зацькованих усім світом привидів: Привида Американської Мрії та Привида Комунізму! А шо хотєл сказать автор своім проізвєдєнієм?..

Кожна репрезентація, хоче цим сказати Поваляєва, є облудною. Діти державних і партійних функціонерів, які виспівують протестних пісень рокового андеґраунду — нонсенс, їх не може бути, але вони є. Нонсенс, абсурд — є! Якщо істина протесту стає лицемірством і фальшю, а, ступенюючись, набуває властивостей абсурду, тоді все дозволено. «Все» у виконанні Поваляєвої — це нестримний секс, алкоголь і наркотики, надзвичайна експресивність лексики, що передовсім апелює до наших обсценних фреймів, свідоме, більш або менш затяжне самознищення, подане як неодноразове розтинання/загоювання вен. Ці незрадливі, як для героїв Ремарка або Гемінґвея, речі супроводжують персонажів «Оріґамі-блюзу» на лабіринтно заплутаних шляхах їхньої холодної громадянської війни, що затягується на все життя, перетворюючись на запеклий екзистенційний опір якій завгодно владі та будь-яким спробам поглинання єдністю: «…Невпинно тече збочена краса тяжіння до саморуйнації та суїциду. До відчайдушно-вибухового дестракшну з єдиною метою: виокремити себе з людської протоплазми, army of zombies». Поразку з побудовою фабули можна розглядати як підсвідоме ілюстрування Мріїної поразки у її спробах вбудувати себе в соціум, вдало зареєструвавшись у котрійсь із традиційних ролей. Поваляєва одне по одному виводить на подіум ці евентуальні іміджі або персони: мати, любляча дружина, поетка, аванґардова художниця тощо, одночасно закладаючи в тексті виразні передчуття того, що її Мрія мусить згоріти, як свічка на вітрі, але у фіналі бозна-чому наділяючи безпросвітну безвихідь усього цього блюзу солодкавим happy end’ом, незграбно зцілюючи поетику замість того, щоб наповнити її смислом руйнування.

Попри численні знаки модерну й постмодерну, розкидані в тексті Світлани Поваляєвої (назви культових творів, імена авторів, рокових і джазових виконавців тощо), її головна і, власне, єдина героїня з недолуго-претензійною лейбою замість імені безмежно далека від хай там якої «мрії», від якогось аванґардового випереджання свого часу (бодай задля самозбереження) — як і від «довгих тривань» та відстрочувань. Увесь пафос і сентиментальність, на які час від часу пробиває авторку та її alter ego, закорінені в сьогоднішньому: в поточному моменті, в неможливості або проблематичності «завтра». Найкращими аґентами безпосереднього «тут-і-тепер» є саме алкоголь, тютюн і невідкладна сексуальна насолода. А ще мовлення цинічного розуму, котре, на відміну від письма, не відкладає власної реалізації до моменту прочитання, категорично не визнає сублімації та створених нею форм. Усі невдачі та провали тексту Поваляєвої ґрунтуються на одній істотній аберації: вона позиціонує себе як «письменника», не вміючи добре писати й виглядати саме «письменником», і не розуміючи при цьому, що численні чесноти її твору походять із її негайного мовлення, притаманного не кабінетові, а майданові, де щойно сказане миттю стає почутим. Поваляєва — надзвичайно обдарований мовець, її вартості й художні факти створюють слух, а не зір, інтонації, а не абзаци. Вона — як мушля, у якій сповна звучить поліфонічний океан довколишнього мовлення. Із вимученими спробами «художньо» описати зовнішність якого-небудь Флеша яскраво контрастують насичені вибуховою енергетикою блоки живого мовлення, незліченні обсценні знахідки вуличної та дворової субкультури, шматки немодельованої (і незауважуваної) інституціями мовної реальності, в якій ми живемо насправді, сленґуючи, матюкаючись, розповідаючи анекдоти, — і робимо все це сьогодні. Тому Поваляєва — невиправний реаліст, попри всі її марення, сни та сюрреалістичні візії, така собі українська Дженіс Джоплін, біла за походженням співачка, що неперевершено співає «по-чорному». Саме в данах, побудованих на живому сьогоденному мовленні, на почутому, а не побаченому чи прочитаному, сповна реалізуються її чудовий гумор, феноменальна спостережливість, непересічна дотепність і виняткова (без базару) індивідуальність. Хтозна, може, їй краще вдавалися би суто драматичні — подерв’янські — твори, проте вже й ця, прозова версія дозволяє визнати за нею право бути почутою. Для прикладу: «Символізує Мріїн Бодун. ЩОСЬ НЄ АЛЬО! Шось у мене всьо якось туй во, не альо… цеї… тої… карочє! Всьо якось тіпа не зростається… не тримається купи… я — тут, а ти — там… і бабла нема! Геморой в мізках, троянда в дупі. «Доктор, а ето вам!»… і «телефон мене не хоче слухати»…А, пішло всьо на хуй!» Один цей крихітний дан стократ потужніший і вірогідніший за безпорадні й багатолітерні спроби цієї ж авторки «написати» психологічну новелу («Акваріумні дельфіни» або «Різдвяна гроза»). Просякнутий безліччю голосів, цей сліпучий флеш розтинає пітьму напівживої україномовності, примушуючи впізнати себе — і визнати як те, що є насправді щодня, а не те, що як вигаданий ідеал мови обіцяє бути, ніколи не дотримуючись обіцянок. Як бачимо, відповідь на єхидно транскрибоване запитання: «А шо хотєл сказать автор своім проізвєдєнієм?..» (навряд чи свідома ремінісценція з «Вертепу» Грицька Чубая) можлива, і кожен із читачів-герменевтів спроможний доповнити/спростувати її індивідуальними тлумаченнями. Інша річ, що відповідь ця у випадку зі Світланою Поваляєвою дається радше на потенційно закладені стратегії її твору, аніж на їх актуальну реалізацію. Герменевтика тут мимоволі перетворюється на поезію, котра за давнім, проте досі чинним Аристотелевим означенням описує не те, що було, а те, що могло би бути за певних обставин.

Після хаотичних ескапад Поваляєвої проза Тараса Прохаська справляє враження статечної