Сполохи [Літературна критика та есеїстика] - Костянтин Вільович Москалець

«Сон додому» як позачасова стежка, як таємний переступ, скоєний сам із себе супроти загальноприйнятого, приводить до первісної свідомості начала, до вступу в незвичні своєю рідністю праземлі раю. Ще невтрачений рай — це непочатий час, повня, з якої все розпочинається. Щемкий рефрен упізнавання — «ось і прийшла» — означає: ось і повернулась, ось я і є, ось я і є собою. Такі стани передданого, вродженого буття і знання-впізнавання межують зі святістю. Не виключено, що святість — найстрогіша назва для опису буття посеред того, що дуже приблизно названо «становленням». Вірш, який діється з нами, пам’ятає про неминучість повернення у відторгненість — «я забуду згодом» — у переписану в зворотному напрямку стежку, що впадатиме до тимчасового тіла, де не буде нічого від безсмертної самості — окрім погляду, змушеного дивитися в «прорізи очей».

Цей пильний, стривожений погляд природженого сущого буття незмигно супроводжуватиме нас протягом усіх «Ксеній» як сам зір, нікому зокрема неналежний, або, іншими словами, як неторканна, неемпірична зірка, щоби промовити насамкінець те, про що декому говорять і видимі зорі:

Погляд — промовистий, погляд — як зміст літери тіла, кинутої, ніби знак серед знаків прочитуваної осені, де відлітає журавлиний клинопис, куди прибувають рої ангелів, несучи дивні новини «аж із тих світів». Цей двоєдиний рух бентежить, мов поклик до відльоту з землі, на якій вже сталися всі історії — або ж як заклик розпочати все спочатку, тобто — з кінця:

Поезія Максимчук — співуча і філософічна заразом, вона нерозривно пов’язана як з духом музики, що породжує трагедію, так і з ароматами платонівських бенкетів, на яких прекрасне є мудрим — і навпаки. Ця перевитонченість думки і виплекана шляхетність почуттів не може не викликати майже побожного остраху: надто тендітно точений кришталь, надто філігранна робота. При всій цій тонкості вірші Максимчук майже цілковито вільні від манірності і маньєризму, їхня вишуканість проста, як простою є вишуканість білого обруса з кількома яблуками на ньому. Такий Сезанн вражає тим більше, що «Ксенії» — перша поетична збірка Оксани Максимчук. Зазвичай досконалій простоті поети вчаться роками — і не завжди опановують це вчення; а тут вона явлена сповна й одразу, як тихий дар, як власне гостинці (саме так у перекладі з давньогрецької, що нею чудово володіє поетеса, звучить назва книги «Ксенії»).

Гостинці — це те, що приносять з собою гості. Вони на трохи з’являються в наших краях, вони розповідають про звідане і про те, що має статися, вони — зникають, завжди ще рідні і повсякчас уже чужі. У віршах Максимчук чимало цих наставань гостей, повернень і навернень, що, як сполохи буття, освітлюють марноту марнот становлення; і ми, ті хто завжди залишався вдома, завмираємо, приголомшені неусвідомлюваною досі красою марноти. Сині гори, які видно «з того місця на товстім дивані, де ми так мало сиділи разом», ваблять видіннями інших світів — водночас відлякуючи, як нагадування про неминучу колись розлуку, а що вірш і без того написаний з розлуки, то вона подвоюється, ця екзистенційна розлука з батьком, так само, як подвоюється однокоренева батьківщина, і цей його дар, твоє тіло, і майбутня втрата його подвоюється: «Те, що не відібрати навіть часові, не стосується дару тіл». Така трагічна оптика зменшувальних скелець, котрі продовжуєш шліфувати, Спіноза навспак.

Це тільки здавалося («Погляд із заходу»), це були всього-на-всього ілюзії самодостатності: «все, що можна відчувати і знати, є або тут, або вже ніде» — але якраз вони, невловимі, незатримувані гості, виявилися устократ коштовнішими буттєвинками, аніж наявне. Виткані з тієї ж матерії, що й реальне, ілюзії та спогади стають відчутними, мов дотик. Постаті з міфів і релігій, літературні персонажі, містичні візії, філософські концепти та інші сни смертних істот наділяються онтологічним статусом, вони — є, і є тому, що вони дорогі; ось чому Офелія в інтерпретації Максимчук може виявляти вище співчуття Шекспірові: