Сполохи [Літературна критика та есеїстика] - Костянтин Вільович Москалець
Третє. Я не відважився би — як Дмитро Пастернак — назвати мову Іздрикової прози вишуканою, а от мовою на грані штучності — так. (Зрештою, тут варто би з’ясувати, що маємо на увазі під «вишуканою мовою» — стилістику художнього твору чи його словник). Чудово володіючи сленґом, не заощаджуючи на обсценізмах, помірковано додаючи неминучі галицизми, Іздрик, проте, виглядає дещо скованим у вислові, занадто пріснуватим і правильнуватим. Особливо це стосується авторської мови:
Власне кажучи, потрібний епізод теж починався з вікон. Вікна ці, металеві й звуконепроникні, повинні були б виходити на затоку, якби це не було очевидним топографічним нонсенсом. Принаймні Ездрі хотілося, щоб вони виходили на затоку, бо це налагоджувало б хоч якийсь зв’язок між ними і його, Ездриними вікнами, крізь які він, озброївшись потужною цейсівською оптикою, міг би підглядати необхідні подробиці.
Під впливом отаких натужно проказаних епізодів складається враження, що мислить він однією мовою, а пише — українською; якщо його й пробиває на лінґвістичні ігри, як у «Димедролі», «Анатомії Марлен» або блискучому «П’ятому поверсі», то ігри ці не всередині українського перекладу Шекспіра (згадаймо Подерв’янського), не в виннико-винничуківському діалекті чи в напрочуд пластичних модифікаціях мату, — а назовні, як із наперед даними об’єктами досліду, радше експерименти, аніж ігри. Важко знайти бодай один, створений невимушеною грою ґенія, фразеологізм або дотеп: Іздрик використовує винятково готові (почуті, вичитані) деталі.
Останнє. На відміну від Австралії, в Україні носорогошкірі читачі не водяться. А ті, для кого доступний рівень Іздрикових текстів, — нормальні освічені люди, виховані, як і сам Іздрик, на найкращих взірцях світової літератури. Тому для них зустріч із «AM™» виявиться не шоком, а забавою з милою — як кубик Рубіка — дурничкою, створеною для гаяння часу.
Щодо естетичного та сексуального, то їх я в Іздриковому тексті не знайшов, хоч як силкувався. Там є новела «Павільйон», але вона присвячена зйомкам «науково-популярного» порнографічного фільму, є «Поїзд утікачів», але він — про секс із прислівниками:
і кохалися швидко, скоро, хутко, бистро, часто, прудко, шпарко, гінко, щодуху, галопом, невпинно, притьма, прожогом, чимдуж, сторчголов, швидкома, навзаводи, бігцем, ґвалтовно, жваво, енергійно, живо, юродиво, дико, серйозно, сердечно, драстично, фантастично, маніякально, знуджено, вимушено, колоквіяльно, скептично, механічно, ніжно, сніжно, свіжо, байдуже…
Решта описів сексу в цій новелі цілком традиційна та банальна. Між іншим, увесь топос цього поїзда без найменших докорів сумління творчо запозичено із «Жовтої стріли» Пелєвіна; а казали, ніби галичани москалів не люблять і тому їх не читають… Все, що могло би нагадувати про сексуальність у її чистому — сказати б, лоуренсівському або мілерівському — вигляді, загрозливе для сомнамбулічних Іздрикових персонажів, тому він захищає їх куленепробивним екраном штучності. Відтак, усюди, де могла би з’явитися ця небезпечно жива стихія сексуальності, розставлено вартових духу техніки — найрізноманітніші пристрої, починаючи від нудного переліку медичного обладнання в «Rадіо саґа», продовжуючи не надто дотепними вправами з сексопатологічною термінологією в «Третині вод, третині слів, третині кімнат» і закінчуючи аудіовізуальним приладдям і продукцією секс-шопів у «Павільйоні». Рентґенівський погляд Іздрика принципово неспроможний милуватися поверхнями, а це обов’язкова передумова як естетичного, так і сексуального сприйняття; з одержимістю науковця він прагне проникнути під спід і нагородити явище терміном, тож немає нічого дивного в тому розчаруванні, з яким автор повертається назовні досліджуваного об’єкта після гносеологічного акту — який докорінно відмінний від акту любовного — і з неприхованою прикрістю повідомляє нам, що «не раз доводилося спостерігати, як міцно збиті сексовні крихітки перетворюються на квадратові тумбочки» (Іздрик усе ж таки невиправний кубіст) і що «в жодної жінки, яку мені доводилося бачити зблизька, не проступав так чітко крізь візерунок рідних рис майбутній череп». А який чорт примушував тебе дивитися аж так глибоко?! Втім, для семіотичного читача буде цікавим і цей прихований страх перед сексуальністю, і високотехнологічні системи захисту від неї — як іще один поворот відкритого до гри кубика Іздрика, як іще одна надлишкова деталь. Ні естетичного, ні сексуального — а відповідно, й межі між ними, — в «AM™» таки нема! От і вір після цього австралійській рекламі… Тільки до чого тут 11 вересня?
Насамкінець — найсолодше, тобто герменевтичний десерт. Зо два роки тому, коли в пресі промайнула зграйка відверто захоплених повідомлень про «Ендшпіль Адольфо або Троянду для Лізи» Тані Малярчук, можна було подумати, що це всього-на-всього чергове шумовиння агресивної PR-кампанії, збовтане потужною та впливовою (принаймні на медійному рівні) літературною тусовкою, істерично-завзята розкрутка іще одного «свого» автора. На щастя, виявилося, що навіть українській пресі можна подеколи довіряти, а для Тані Малярчук справді не шкода найвигадливіших суперлятивів. Річ не так у майстерно вибудуваному сюжеті «Троянди Адольфо», легкій і святковій пародії на родинні саги, і не в автентичному зображенні максималістського юнацького бунту проти штивних соціальних стереотипів, «вартостей» тієї ж усемогутньої галицької родини, як у досконалому, викшталтуваному стилі. Якщо найкращі сторінки Поваляєвої з головою занурюють нас у потік непідробного діджеївського мовлення, якщо елеґантний і стриманий Прохасько нагадує нам про духовну вартість повсякденних речей, а Іздрик — про можливість бавитися навіть перед лицем усюдисущих смерті й шизофренії, то проза Малярчук дає суцільну насолоду від письма самого по собі. Це й віртуозне шліфування кожної фрази, і фантасмагорійна легкість переходів від одного періоду до іншого, це невимушене синтагматичне жонглювання і така блискавична трансформація парадигм, якій позаздрив би не тільки Іздрик. Її несамовито закохана в іншу жінку Варвара, котру засилають (чи то вона сама себе засилає) до Сибіру, монструально-ніжна наглядачка Каган-Шабшай, лесбійське кохання з матушкою Василисою і поважні роздуми про подружнє життя з котом Єгором, чудернацькі страхи — перед колорадськими жуками, наприклад, — і страхітливі насолоди, і шал самозабутнього письма, дивовижно гарно ритмізованого, з небезпечними метафорами, з
