Сполохи [Літературна критика та есеїстика] - Костянтин Вільович Москалець
Сучасним українським письменникам узагалі рідко таланить на адекватні анотації, рекламні врізки на обкладинках їхніх творів, уже не кажучи про передмови-післямови або більш-менш фаховий аналіз і коментар. Читаючи неправдоподібно завищені оцінки або непричетні до самого твору розумування, ловиш себе на думці, що книжка, яку прочитав (а найпевніше — поспіхом переглянув) такий надміру вразливий критик, була першою і єдиною в його житті. Так, ніби поза нами — і в нас самих — не височіє піраміда 26 століть європейської літератури, рахуючи від Гомера. Ось, скажімо, відгук Марка Павлишина про нову книжку Іздрика:
Головне, що Іздрик зумів у добу, вже досить відпорну на всілякі шоки, все ж таки знайти саме ті табу, які ще можна зламати, ті засоби впливу на носорогошкірого читача, які здатні навіть у нього викликати якесь заперечення. Іздрик зі страхітливою послідовністю ставить під знак запиту існування межі між мистецтвом і порнографією, між естетичним і сексуальним. Це його найрадикальніший досі текст, акт терору щодо мистецтва, 11-те вересня по стовпах святині муз.
Заплющивши очі на кульгавий синтаксис останньої фрази, розплющимо їх на інше: на те, що використання чорної дати, коли безневинно загинули тисячі людей, з рекламною метою є, м’яко кажучи, неетичним: із таким самим успіхом можна покликатися на скнилівську трагедію або Бабин Яр. Перевіримо: «Нова книга Іздрика — це Бабин Яр для носорогошкірих читачів, застелене сотнями кілограмів людського м’яса скнилівське летовище, яке здатне навіть у цих читачів викликати якесь заперечення…» Працює? Ще й як! Тільки на душі чомусь гидко і зовсім не хочеться Іздрика читати, от дивина; тож лишімо канібальські метафори на совісті Павлишина.
Не надто допомагає зорієнтуватись і післямова Світлани Матвієнко (слід зазначити, однієї з найпроникливіших українських герменевтів, спроможної робити як аналітичні мікрозрізи на рівні синтагм, так і евристичні узагальнення). Вона чомусь вирішила відбутися цього разу зливою блискотливих каламбурів і риторичних запитань, що нав’язливо не потребують/не пропонують відповідей, оздобивши їх макабрично розлогими цитатами, апеляціями до Жижека, Лакана, Антоніоні, інтернетних форумів і словників, щоб усі ми знали, з якого сміття ростуть післямови, котрі намагаються уникнути іманентно-літературознавчого розгляду текстів.
Значно зваженішою була анотація Дмитра Пастернака в «Критиці» (2005, № 10), з якої випливало, що «AM™» бракує того ж самого, що й надривно-захопленим екзерсисам Павлишина та Матвієнко: «…з читацького погляду новому Іздриковому витворові бракує цілісности, виразности історії. Це радше колаж із різностильових новел і екзерсисів». Проте далі автор, немовби завагавшись у точності власного діягнозу, додає: «Книжка завершується народженням дитини, що є саме романним закінченням, отож «AM™» — усе-таки роман, і не треба лукавити: компіляція, текст…». То де ж, чорт забирай, істина Іздрикового жанру: в колажі чи в романі, в компіляції чи терористичному акті, в шаховій партії чи в кінематографії та кінології?! Схоже, що цього наразі не знає жоден із текстів про Іздрика. Не маючи більше довіри до наших літературознавців і полемістів, я провів невеличке бліц-опитування серед своїх друзів-читачів, переважно митців і музикантів. Усі, як один, заявили, що Іздрик — дуже класний чувак, із ним прикольно бухати й бавитись, а от читати його їм не до снаги, бо «воно якесь шизонуте», тому жоден із них і не читав ні «AM™», ні, тим більше, «Воццека», ані інших страхітливо послідовних текстів. Така відповідь, природно, мене теж не задовольнила і, покружлявши ще трохи довкола чудово, ніде правди діти, виданої та оформленої «AM™», я вклався до ліжка й проковтнув книжку за вечір. На цьому, власне, можна було б і зупинитися, бо важко вигадати кращу рекламу, але доточимо до неї декілька спостережень.
Перше. Іздрик — не терорист. Його радше можна назвати хранителем топосів і літературних прийомів, що їх напрацювало європейське письменство за сакраментальних 26 століть. Почавши з невтомного переписування Шекспіра, ангажуючи Сервантеса, де чи не вперше апробовано відображення дійсності зміненою свідомістю, продовжуючи німецькими романтиками, зокрема, Гофманом, намагаючись не забути про Гоголеві «Нотатки божевільного», впізнаючи відлуння новел Кафки, Бруно Шульца, Борхеса, не без подиву виявляючи скандально потужний вплив Віктора Пелєвіна (не тільки «Чапаєва і Пустоти», звідки описи білогарячкових візій і топос психіатричного шпиталю транслюються у форматі 1:1 до «High technology», — і менш помітну присутність Юрія Винничука, пам’ятаючи, що Дмитро Пастернак додає до цього переліку ще й Томаса Пінчона, Джойса та Джека Лондона періоду «Північних оповідань», я врешті збився з ліку й капітулював, сказавши собі, що цілий цей Іздрик складається з літератури, є її музою, святинею і стовпом. У нього літературний ніс, літературні очі, літературні нігті, всі його члени — літературні, й сам він — Літератури член.
Друге. «AM™» не компіляція, а, за слушним спостереженням Дмитра Пастернака, роман. Ключ до його відчитування (або там модель для збирання) Іздрик власноручно зображує на обкладинці: це кубик Рубіка, одним із сегментів якого є (як надлишкова деталь) «гральний кубик, вирізаний з чорної кістки, в котрого чомусь на всіх гранях було по шість…», — назвімо його кубиком Іздрика. Роман є відкритим до безлічі інтерпретацій твором, але водночас він і сам є карнавальною інтерпретацією Шекспіра. Функцію осей, довкола яких обертається цей кубічний роман, виконують цитати або парафрази з самого Шекспіра — і з самого Іздрика. Автоцитати з попередніх (або наступних) новел з’являються в найнесподіваніших місцях, динамізуючи дію роману та стимулюючи (чи там підстьобуючи) читацьку рецепцію, де той самий, упізнаваний сегмент обертається новим і непізнаним боком, докорінно трансформуючи модель парадигми.
