Земля у рівновазі - Альберт Гор

яких я знаю, роблять те саме. Більше людей, ніж будь-коли раніше, запитують: «Хто ми? Яка на­ша мета?» Відродження фундаменталізму у кожній зі світових релі­гій, від ісламу до іудаїзму, від індуїзму до християнства; поширення нових духовних рухів, ідеологій і культів усіх видів і форм; попу­лярність доктрин Нового Віку й нинішнє захоплення пояснюваль­ними міфами і легендами з різноманітних культур з усього світу — усе це слугує доказом на користь висновку про те, що дійсно існує духовна криза сучасної цивілізації, яка, схоже, базується на її внут­рішній порожнечі та відсутності якоїсь більшої духовної мети.

Можливо, внаслідок того, що я зрештою почав шукати одночас­но кращого розуміння власного життя і того, що може бути зроблено для порятунку глобального довкілля, я прийшов до віри в цінність своєрідної внутрішньої екології, що покладається на ті самі прин­ципи рівноваги і цілісності, що характеризують здорове довкілля. Наприклад, надто велике зосередження на внутрішньому світі, схоже, веде до певної ізоляції від зовнішнього світу, що позбавляє нас духовного живлення, яке може бути знайдене у спілкуванні з іншими; водночас надто багато уваги до інших, здається, робить людей чужими самим собі. Ключ — це дійсно рівновага між спог­ляданням і дією, особистими турботами й зобов'язаннями перед спільнотою, любов'ю до природного світу і любов'ю до нашої диво­вижної цивілізації. Це рівновага, якої я шукаю у власному житті. Я сподіваюся і щиро вірю, що ми таки знайдемо спосіб чинити опір накопиченій інерції усіх звичок, моделей та відволікаючих увагу моментів, які відвертають нас від того, що є істинним і чесним, повертаючи нас то туди, то сюди, крутячи нас, як карнавальну кару­сель, аж поки наші душі не будуть приголомшені та не знітяться.

Якщо можливо йти власним курсом, — а я вірю, що це можливо, — тоді я переконаний, що початок — у вірі, яка для мене споріднена зі свого роду духовним гіроскопом, що крутиться у власному колі у стабілізуючій гармонії з тим, що всередині, і тим, що ззовні. Безпе­речно, віра — це лише слово, якщо в це не вкладається особисте значення. Моя власна віра закорінена у непохитну віру в Бога як творця і вседержителя, глибоке особисте трактування та ставлення до Христа і розуміння постійної та священної присутності духу в усіх людях, в усьому живому та в усіх речах. Але я також хочу під­твердити те, що віруючі люди віддавна знали напевне і що наша цивілізація затьмарила: у світі існує сила Божого одкровення. Ось у чому полягає суть віри: ми покірливо приймаємо віру в духовну реальність, що є більша за нас. І я вважаю, віра є основною силою, що дає нам можливість вибирати смисл і напрямок, а тоді дотри­муватися його, незважаючи на увесь дошкульний хаос життя.

Я також вірю, що для усіх нас існує, часто недостатньо усві­домлений, зв'язок між етичним вибором, що здається досить малим за масштабом, і тим, очевидні наслідки якого дуже значні, і що свідоме зусилля дотримуватися справедливих принципів у всіх наших виборах, — якими вони не були б малими, — є вибором на користь справедливості у світі. До того ж готовність до відволікан­ня уваги, що призводить до неспроможності помітити наслідки малого вибору, здійсненого легковажно чи неетично, схиляє люди­ну зробити те саме, коли вона постане перед більшим вибором. І у нашому особистому житті, і у наших політичних рішеннях ми маємо етичний обов'язок бути уважними, чинити опір тому, що відвертає нашу увагу, бути чесними один з одним і брати на себе відпові­дальність за те, що ми робимо, — чи то індивідуально, чи спільно. Це той же гіроскоп: або він забезпечує рівновагу, або ні. За словами Аристотеля: «Чеснота — це одна річ».

Для цивілізації в цілому, віра яка є такою важливою для від­новлення рівноваги, що зараз відсутня у наших взаємостосунках із Землею, — це віра в те, що ми маємо майбутнє. Ми можемо вірити у це майбутнє і працювати над його досягненням і збереженням, або ми можемо сліпо крутитися далі, поводячись так, наче одного дня не буде дітей, які успадкують те, що ми їм залишимо. Вибір належить нам; Земля сама — у рівновазі.

Подяки

Людина, якій я найбільше завдячую тим, що ця книги стала можливою, — моя дружина, Тіппер Ейчесон Гор. Вона була єдиною, хто прочитав кожне слово кожної з чернеток, — завдання, на яке вона добровільно зголосилася з незмінним гарним настроєм і ентузіазмом, та постійно подавала чудові пропозиції щодо поліпшення потоку ідей і вдоско­налення їх викладу. Вона заохочувала і підтримувала мене увесь час, а також організовувала життя нашої сім'ї, щоб створити умови для концентрації моєї уваги на написанні книги. Я також дякую моїм дітям, Карині (18 років), Крістін (14), Сарі (13) та Альберту (9), за їх підбадьо­рювання і любов, та забезпечення достатнього спокою і тиші, аби я зміг упорядкувати мої думки. Я справді писав цю книгу для них.

Я почав писати у квітні 1989 року після кількох тижнів, проведених у лікарняній палаті мого сина у госпіталі Джонса Гопкінса. Тепер, коли книга закінчена, я почав розглядати усю цю справу як складову процесу зцілення і одужання, крізь який моя сім'я і я пройшли після нещасного випадку, описаного у вступі. З огляду на це, перед висловленням подяки людям, що зробили можливою появу самої книги, я хочу подякувати чоловікам та жінкам, від початку відповідальним за цей процес зцілення: по-перше, двом вільним від роботи медсестрам з госпіталю Джонса Гопкінса, Вікторії Костін-Сіджел та Естер О'Кампо, котрі взяли свої аптечки на бейсбольний матч і випадково опинилися біля місця нещасного випадку невдовзі по тому, як він стався. Реанімаційна бригада була блис­куче керована доктором Девідом Даджином, який виконав хірургічну операцію одразу по прибуттю машини швидкої допомоги і згодом ще одну, через три дні, коли внутрішня кровотеча створила іншу загрозу життю Альберта. Доктор Пол Гріффін опікувався усіма зламаними кістками; доктор Джон Герхарт та доктор Уільям Зінкхем — внутріш­німи ушкодженнями; доктор Уолтер Таннессен — шкірою; доктор Дейв Корнблат — ушкодженням нервів. За кілька місяців, коли для відновлення здатності Альберта діяти правою рукою необхідна була мікрохірургія нервів, доктор Дейвид Кляйн з LSU та доктор Алан Хадзон з Дитячої лікарні Торонто, оперували разом у клініці Ощнер в Новому Орлеані. Фізіотерапевти Емі Кест, Кейт Скотт, Террі Померой та Джон Каммінгз упродовж довгого періоду вміло і терпляче піклувалися про мого сина. Я завжди буду вдячний кожному з них. І протягом усього випробування, крізь яке пройшла наша сім'я,