Земля у рівновазі - Альберт Гор

Коли я лише починав свою кар'єру конгресмена і був призначений до підкомітету з нагляду та розслідувань Комітету з торгівлі Палати Пред­ставників, мені вдалося переконати його голову Джона Мосса з Каліфорнії дозволити мені розпочати розслідування випадків забруднення довкілля небезпечними хімічними відходами. Перше слухання розглянуло проб­лему Крістіни та Вудрова Стерлінгів та їхніх сусідів у Туні, штат Теннессі, та проблему Лоїс Гіббс та її сусідів у Лав Ченел, що поблизу Буффало, штат Нью-Йорк. Ця серія слухань продовжувалася також тоді, коли голо­вою комітету став Боб Екхард з Техасу. Оскільки я був чільним конгресме-ном-демократом, то за обох голів комітету мені дозволялося з допомогою деяких штатних працівників підкомітету (зокрема, Діка Франзена, Пета Макліна, Томаса Гріна, Марка Рааба, Бена Сметарста та Лестера О'Брайєна) протягом кількох років досліджувати проблему та провести декілька десятків слухань. Закон про Суперфонд, який став безпосереднім резуль­татом цих слухань, було прийнято під час зимової сесії у грудні 1980 p., але він потрапив у лапи нових «назначенців» Рейгана: Ріти Лавелі (пізніше засудженої за неправдиві свідчення), Енн Барфорд та Джеймса Ватта.

Слухання з глобального потепління проводилися підкомітетом з нагляду та розслідувань Комітету з питань науки й техніки Палати Пред­ставників, у якому я був головою. Цю серію слухань готували Том Грамблі та Джим Дженсен. Після першого слухання з Роджером Рівеллом я зателе­фонував професорові Карлу Сагану з Корнелу та запросив його бути першим свідком у наступній серії слухань й допомогти у популяризації проблеми глобального потепління. Саме друге слухання вперше привер­нуло пильну увагу засобів масової інформації та широкої громадськості.

Я особливо зобов'язаний професорові Рівеллу тим, що саме він, коли я ще був студентом, пояснив мені драматичну зміну у взаємовідношеннях між людьми та екологічною системою Землі. Він очолював дослідницький центр з питань народонаселення Гарвардського університету, а перед смертю у 1991 р. працював в Інституті Скріппс у Ла Джолі, Каліфорнія. Його досягнення були значними у багатьох галузях науки.

Міжпарламентська конференція з проблеми глобального довкілля заслуговує на докладніший розгляд, ніж коротка згадка про неї у тексті. Вона була першою конференцією такого типу: упродовж трьох днів тривали цікаві дискусії та обговорення серед представників сорока двох країн. Але мені найбільше запам'ятався екстраординарний приклад колегіального підходу з боку двопартійної групи сенаторів, які приєд­налися до мене, щоб допомогти з проведенням конференції, особливо хочеться відзначити чільного республіканця в цій групі Джона Чефі з Род Айленду. Керівником апарату, задіяного у конференції, був Френк Поттер, а відповідальним виконавцем, що забезпечувала її успіх, була Керол Броунер, яка тоді була моїм асистентом із законодавчих питань, а зараз очолює Департамент довкілля у штаті Флорида.

Цитата Вільяма Хатчинсона Меррея була вперше надрукована в журналі «Форбс» у 1978 р. Розшукуючи її, я дізнався, що він був однією з тих яскравих особистостей, чиї твори, популярні на початку століття, зараз заслуговують більшої уваги. Шотландський альпініст, він писав про сходження на гори Шотландії, Тибету та Непалу. Його твір «Оповідь про Еверест» перекладений дев'ятьма мовами.

Розділ 1. Обговорюючи проблеми Аральського моря, я спирався на аналіз радянських учених з Узбекистану та Москви, яким мене представив заступник голови Комітету Верховної Ради СРСР з питань довкілля Алєксєй Яблоков. Чимало я також дізнався від провідного спеціаліста США, доктора Філіппа Мекліна із Західного Мічиганського університету в Каламанзу. Під час мого візиту до Аральського моря мене глибоко вразили страждання людей у Каракалпакії — регіоні Узбекистану, що на півдні межує з Аральським морем і найбільше постраждав від екологічної катастрофи.

Експеримент з льодовиком, який я мав нагоду відвідати в Антарктиді, проводився спеціалістами університету в Нью-Гемпширі; найбільш відомий подібний експеримент проводиться поблизу географічного центру континенту на російській дослідницькій станції «Восток». Навіть більш давніх часів сягають проби льоду із свердловин поблизу центра крижаного купола, що вкриває Гренландію.

Інформацію щодо стану арктичного регіону я отримав під час двох підлідних подорожей, які я здійснив за допомогою Військово-морського флоту у 1990 і 1991 pp. Я особливо зобов'язаний адміралу Брюсу де Марсу, який зі своїми помічниками з великим розумінням поставився до прохання наукової громадськості посприяти дослідженням, що були б неможли­вими без активної допомоги атомного підводного флоту.

У моїй розповіді про зникнення біологічних видів я використав роботу Тома Лавджоя, який був моїм провідником та вчителем під час візиту до вологих лісів Амазонки у 1988 p., а також інформацію з подальших численних зустрічей з багатьма бразильськими вченими. Серед останніх я особливо зобов'язаний докторові Енеасу Салаті з Бразилії, провідному світовому експерту з гідрології басейну Амазонки. Я також покладався на роботу професора Е. О. Вільсона, який люб'язно погодився обговорити зі мною матеріали його майбутньої книги про зникнення видів, та на твори Нормана Маєрса, англійського біолога та політичного діяча.

Моєю обізнаністю з проблемами Східної Африки я зобов'язаний док­торові Річарду Лікі, антропологу, який займається збереженням довкілля його рідної Кенії і який за неймовірно складних обставин вже виконав величезну роботу.

Для висвітлення проблеми вибілювання коралів, я скористався даними декількох учених, у тому числі Томаса Горо, Реймонда Хейєса, Уолтера С. Джаапа, Роберта Л. Віклунда та доктора Ернеста Вільямса, які свідчили на слуханні 11 жовтня 1990 р. На тому ж слуханні експерти з НАСА, які за допомогою супутника вимірювали температуру, засвідчили кореляцію між найважливішими випадками вибілювання коралів та температур­ними піками в широтах, де знаходилися ці рифи.

Потрібно також сказати про кількість дітей віком до п'яти років, які кожного дня вмирають в усьому світі. Чимало людей вважають цифру 37.000 вражаючою. Це, однак, офіційні дані Всесвітньої організації охорони здоров'я та інших організацій, що мають справу зі страшною трагедією, на яку вказує ця кількість смертей, яким можна було б запобігти.

Наводячи дані про 600-відсоткове збільшення кількості атомів хлору в атмосфері, я покладався на доктора Шервуда Роланда з Каліфорній­ського університету в Ірвайні, який вважається провідним світовим експертом з цієї проблеми. Точна цифра — 0,6 частин на мільярд (ч/млрд.) у 1950 р. та 3,9 ч/млрд. у 1992 р. Я вперше встановив для себе тривожний зв'язок між цією зміною в глобальній атмосфері та складом повітря, яким я дихаю, під час читання книги «Кінець природи» Біла Маккібена.

Згадка про 25-відсоткове збільшення кількості теплопоглинаючих молекул потребує додаткового пояснення. Цей показник не включає в себе збільшення кількості випарів води, які, звичайно, є основним пар­никовим газом, а йдеться про гази, які додаються до атмосфери внаслідок людської діяльності. Наприклад, кількість С02 збільшилася на 13 відсотків порівняно