Земля у рівновазі - Альберт Гор

з 1958 p., коли почалися вимірювання, та ще на певну величину протягом попередніх років, коли такі вимірювання не здійснювалися; рівень метану (СН4) збільшився з 1050 ч/млрд. у 1945 p., до більш ніж 1700 ч/млрд. у 1991 p., що відповідає зростанню на понад 60 відсотків. Концентрація хлорфторвуглеців збільшилася більше ніж на 600 відсотків. Після співставлення відносних обсягів цих молекул в атмосфері та їхньої абсорбуючої здатності Рік Едкок з Туфтського університету дав оцінку в 23 відсотки, але зауважує, що науково правильніше буде сказати, що збільшення знаходиться в діапазоні від 20 % до 25 %.

Моє обговорення чисельності населення на Землі базується на даних Фонду населення Організації Об'єднаних Націй, Ради дослідження питань народонаселення та на роботах Пауля та Енн Ерліх.

Розділ 2. Інформація для детальної розповіді про хмари і водяну пару базується на матеріалах наукового круглого столу, проведеного 7 жовтня 1991 р. (стенограма може бути отримана у сенатському Комітеті з питань торгівлі) та роботах дванадцяти вчених, які брали у ньому участь. Подібно до цього, матеріали про західноантарктичний крижаний покрив та підвищення рівня моря ґрунтується на матеріалах слухання від 13 лютого 1991 p., про роль льоду в глобальних кліматичних змінах, на якому я був головою.

Цитата професора Річарда Ліндзена взята з листа, надрукованого у «Нью-Йорк Таймс» 19 лютого 1991 р.

Меморандум Білого Дому з порадою «наголошувати на багатьох невизначеностях» щодо глобального потепління, замість обговорення конкретних фактів був широко висвітлений пресою наступного дня після святкуванням Дня Землі завдяки витоку, організованому обуреним служ­бовцем у виконавчій влади, котрий був вражений глибиною його цинізму.

Хоча я дуже коротко згадав про добре відому історію Галілея, реко­мендую ознайомитися з повним текстом стенограми суду над ним, які я не читав в минулому і знайшов надзвичайно захоплюючими. Так само, хоч я лише побіжно згадав теорію переміщення континентів, я вважав вартим прочитати записи засідань наукового товариства, на яких при­хильники цієї, на той час радикальної, теорії надзвичайно гостро крити­кувалися своїми колегами, що вважали таку теорію занадто смішною, аби її толерувати. Я не пам'ятаю імені свого однокласника, з яким навчався у шостому класі, якого я завжди буду вважати співвинахідником теорії континентального дрейфу.

Погляди тих, хто вважав Землю плоскою, варті короткого коментарю, оскільки ця книга побачить світ у ювілейний рік п'ятисотліття подорожі Колумба. Фактично, як цікаво описує Карл Саган у журналі «Космос», те, що Земля кругла, та її майже точні розміри були обраховані у тре­тьому столітті до н. е. Ератосфеном, астрономом, який працював у єги­петському місті Олександрія. Хоробрість, проявлена згодом Колумбом, не була викликом превалюючому уявленню, що Земля плоска, а викликом точності розрахунків діаметра Землі. Помилково вважаючи, що Земля є на третину меншою, ніж насправді, Колумб переконав своїх спонсорів, що його кораблі зможуть взяти достатньо спорядження, щоб досягти Індії. Він, звичайно, був врятований від голодної смерті своїм сенса­ційним відкриттям земель, які пізніше були названі Новим Світом, але які він прийняв за Індію.

Хоча фраза Івана Ілліча, яку я процитував, уперше була надрукована в іншому місці, я вперше зустрів її в інтерв'ю, яке він дав журналу «Нові перспективи щоквартально» весною 1989 р.

Висвітлення теорії хаосу та її застосування до захисту довкілля част­ково грунтується на матеріалах досліджень кліматологів Східноанглій-ського університету у Великобританії, хоча згодом я зустрічав подібні роботи в інших місцях. Гарний опис дається у бестселері Джеймса Глейка «Хаос».

Питання позитивного зворотного зв'язку піднімають усі вчені, які переймаються проблемою екологічної кризи. Більшість використаної інформації я взяв із матеріалів слухання, яке проходило під моїм керів­ництвом 8 травня 1989 р. Існують два питання, які часто викликають непорозуміння і тому заслуговують на те, щоб їх розглянути. По-перше, загальне сприйняття вологих лісів як «легенів планети» затьмарює склад­ніший набір їхніх функцій. Зрілі ліси (які біологи називають лісами кульмінаційного розвитку), як правило, мають нейтральний баланс С02, тобто споживають майже таку ж кількість С02, що й виробляють. Ліси, які знаходяться у стадії росту, з іншого боку, великою мірою є спожи­вачами С02, але всі ліси під час спалювання виділяють велику кількість С02. З цього випливає: а) зупинка спалювання лісів є важливою стратегією зменшення темпу зростання рівня С02, та б) масштабні програми насад­ження дерев є надійним способом зменшення рівня вуглецю в атмосфері.

Друге питання, яке викликає непорозуміння, стосується океанів. Я не раз чув твердження, що багато вуглецю поглинається океанами в процесі утворення раковин з їх подальшим опусканням на дно. Однак професор Майкл Макелрой з Гарварду довів, що ріст раковин фактично пов'язаний з вивільненням С02 та зміною в лужному балансі океанів, спричиненою вилученням з води кальцію. На додачу, якщо потепління океанів впливає на їхню спроможність поглинати С02, цей ефект може обмежитися лише верхнім шаром, а потепління може надалі ізолювати глибокі рівні океану (які містять більше С02) від атмосфери.

Збільшення температури у Сибіру було зафіксоване двома вченими з Хантсвільського підрозділу НАСА Роєм Спенсером та Джоном Крісті. Поряд із серйозним збільшенням температури у березні 1990 p., про яке я згадав, тенденція диспропорційного потепління в Сибіру віддзерка­люється у меншому, але стійкому збільшенні температури протягом усього періоду спостережень.

Припущення про можливість позитивних наслідків танення тундри було зроблене радянським ученим Михайлом Будико, але більшість його колег в СРСР дуже критично ставиться до таких висновків.

Цитуючи Роберта Макнамару, я хочу зауважити, що цей вислів він часто використовує за багатьох обставин; першого разу я особисто почув його на семінарі, що проводив Річард Гарднер в Аспенському інституті.

Розділ 3. У своєму переказі «року без літа», я покладався на роботу Джона Декстера Поста, дослідницьку працю професора Вільяма Кроуфорда з Мемфіського університету, ґрунтовну роботу Емануїла Лерой Ладурі та працю Хуберта Лемба.

До зв'язку між виверженням вулканів та короткочасними змінами у довкіллі вперше привернув мою увагу в 1981 р. Стефан Шнайдер, який давав свідчення на перших слуханнях, присвячених глобальному потеп­лінню, і котрий був одним із найдіяльніших учених, що займалися при­вертанням уваги громадськості до цього питання. Особливо цінним та вартим уваги я вважаю дослідження Кевіна Д. Пенга з лабораторії досліджень реактивного руху Калтеху, яке він опублікував під назвою «Спадок виверження» в журналі «Науки» в 1991 р. Праця Лероя Ладурі, який написав класичну роботу з історії клімату, була ще одним джерелом даних про роль вулканів.

Посилання Пенга на спостереження Бенджаміна Франкліна зацікавили мене науковою роботою Франкліна, яка торкається проблем глобального довкілля. Більшість із того, що я дізнався, врешті знаходилася поза кон­текстом цієї книги, хоча й справляє велике враження, зокрема той факт, що Гольфстрім, виявляється, був відкритий Франкліном.

У висвітленні питань міграції та змін у доісторичному кліматі, я покладався