Земля у рівновазі - Альберт Гор

психологічним завданням. Тепер, у середньому віці, я досяг етапу, коли, за словами Еріксона, «генеративність» є центральним фокусом. Це час життя, коли більшість людей, згідно з Еріксоном та його послідовниками, готові рухатися далі, за межі попередньої душевної роботи задля досягнення спільності та повної взаємної довіри один з одним. Успішне завершення цієї внутрішньої боротьби приносить здатність індивіда турбуватися про багатьох інших, а також створювати і скеровувати наступне покоління. Генеративність тоді з'являється упродовж найпродуктивнішого та найбільш плідного етапу життя людини: вона зосереджується та тому, щоб бути плідною для май­бутнього.

Чи можуть ці дві наведені вище метафори допомогти нам зрозумі­ти теперішній етап ставлення людства до Землі? Мабуть, можна сказати, що цивілізація минула докритичний етап, або етап свого формування, і недавно досягла зрілої конфігурації, всесвітньої спільноти або глобального села. Але чи перебуває наш вид зараз на грані свого роду кризи середнього віку? Все більше й більше люди непокояться через накопичення кардинальних змін, які передвіща­ють дедалі більші обвали, що вже спадають каскадами униз по схилах культури та суспільства, викорінюючи суспільні інститути на зразок сім'ї та хоронячи суспільні цінності, зокрема ті, що завжди плекали нашу турботу про майбутнє. Дії будь-якої окремої групи зараз відлунюються по всьому світу, але ми виглядаємо нездатними наводити мости над прірвами, що розділяють нас. Чи не погрузла наша цивілізація у конфлікті між окремими націями, релігіями, кланами та політичними системами — розділена за статтю, расою, мовою? Тепер, коли ми розвинули свою здатність впливати на дов­кілля у глобальному масштабі, чи можемо бути достатньо зрілими, аби піклуватися про Землю в цілому? Чи ми все ще схожі на підлітків, що не знають власної сили, якої вони вже набули, і не здатні стрима­ти своє бажання швидкого задоволення? Чи ми натомість знаходимось на межі нової ери генеративності у нашої цивілізації — ери, у якій ми зосередимося на майбутньому усіх прийдешніх поколінь? Сучасні дебати щодо сталого розвитку є, зрештою, дебатами щодо генеративності. Та чи справді ми готові змінити наше короткостро­кове мислення на довгострокове?

Відповісти на ці питання складно, якщо взагалі можливо, і через те, що зміни, які зараз відбуваються, формувалися упродовж довго­го періоду, і оскільки те, що зараз відбувається з цивілізацією та стосунками між людством і довкіллям, має справді глобальний за своєю природою характер. Повертаючись до метафори піщаної куп­ки, розглянемо феномен глобальності (знову ж описаний Баком та Ченом), що ускладнює передбачення чи навіть розуміння великих змін у критичній системі:

«Спостерігач, який вивчає певну ділянку купки, може легко визначити механізми, що змушують пісок падати, і може навіть передбачити, чи станеться у найближчому майбутньому обвал. Для локального спостерігача великі обвали, проте, залишалися б непередбачуваними, оскільки вони — наслідок загальної історії усієї купки. Незалежно від того, якою є локальна динаміка, обвали безжально тривали б з відносною частотою, що не може бути змінена. Критичність — глобальна властивість піщаної купки».

Озонова діра є одним з таких випадків, оскільки становить непередбачуваний наслідок глобальної моделі виробництва, в рам­ках якої цивілізація накопичила в атмосфері небезпечні хімічні га­зи. Загальне явище руйнування озону передбачалося, але раптовий «обвал», що проявився в майже цілковитому виснаженні озону над Антарктидою, став повною несподіванкою. Оскільки ми продовжу­ємо накопичувати ще більші кількості тих самих газів, то напевне відбудуться й подальші руйнівні зміни, хоча ми не обов'язково бу­демо здатні передбачити, коли саме. Безперечно, та сама схема най­імовірніше буде вірною і у випадку більшої та серйознішої проб­леми глобального потепління: оскільки ми викидаємо усе більшу кількість парникових газів до атмосфери, ставатиме усе складніше вірити, що єдиний наслідок — це добре нам зрозуміле явище потеп­ління. «Обвали» змін у кліматичних режимах відбудуться і продов­жуватимуться, якщо ми і далі робитимемо цю піщану купку крутішою і більшою; крім того, поєднання кількох суттєвих змін, що від­буваються майже одночасно, значно збільшує ризик катастрофи.

Окрім зростаючої загрози цілісності глобальної екологічної системи, кардинальні зміни, що зараз відбуваються всередині циві­лізації, також, імовірно, самі по собі представляють серйозні загрози для цілісності і стабільності цивілізації. Зростання на мільярд людей кожні 10 років створює цілу низку складних проблем, і вибухове зростання населення само по собі може підштовхнути людську цивілізацію до позакритичного стану, залишаючи її вразливою до дуже великих «обвалів» непередбачуваних змін. Щоб впоратися з цим небезпечним поворотом подій, ми маємо знайти спосіб приско­рити наш рух до нового етапу розвитку, що міститиме в собі цілком зріле розуміння нашої здатності формувати наше власне майбутнє. Як написав колись Еріксон: «Можливість загальновидового зни­щення вперше створює необхідність загальновидової етики».

Розглядаючи таку велику проблему, як деградація глобального довкілля, легко відчути себе приголомшеним, украй безпомічним, щоб здійснити будь-яку зміну. Але ми повинні чинити спротив таким відчуттям, оскільки ця криза буде подолана тільки, якщо кожна люди­на візьме на себе певну відповідальність за це. Навчаючись самі і навчаючи інших, вносячи свою частку до зменшення використання й викидання у відходи ресурсів, стаючи активнішими політично та вимагаючи змін — такими і багатьма іншими способами кожен з нас може творити зміни. Мабуть, найважливіше те, що кожному з нас потрібно оцінити власне ставлення до світу природи і поновити, на найглибшому особистісному рівні, зв'язок з ним. А це може статися лише у тому разі, якщо ми відновимо істинне й правдиве у всіх аспектах нашого життя.

Двадцяте століття не було сприятливим для реалізації постійного людського прагнення до відчуття смислу життя. Дві світові війни, Голокост, винахід ядерної зброї, а тепер глобальна екологічна кри­за привели багатьох нас навіть до питання, чи можливе саме вижи­вання, тобто набагато менш світле, радісне і сповнене надією життя. Ми шукаємо захисток в спокусливих знаряддях та технологіях індустріальної цивілізації, та це лише створює нові проблеми, бо ми стаємо все більше відокремленими один від одного та відірваними від свого коріння. Турбота кожного про самого себе — в її обмеже­ному розумінні як цілковитої окремості від інших і від решти світу — й надалі посилює свою роль як первинної мотивації усіх соці­альних взаємостосунків та цивілізації в цілому. Ми починаємо цінувати потужні образи замість перевірених істин. Ми починаємо вірити, що перед лицем можливої руйнації лише ці образи, що від­бивають та помножують наше «я», мають якесь значення. Але така віра не може тривати довго і врешті-решт вона поступається місцем відчуттю, що реальне і правильне у нашому житті вислизає від нас. Як на мене, така поведінка стала настільки всеохопною, що ста­новить своєрідну кризу колективної особистості. Упродовж вже кількох років я займаюся інтенсивним пошуком істини щодо себе й свого життя; чимало інших людей,