Літопис Руський. Київський літопис - Автор невідомий

до короля, а зо мною не порадився? Одступив ти єси од угоди». І було свар багато, та преблагий бог не дав радості дияволу, бо вони поєдналися хресним цілуванням. Святослав при цім так одпирався: «Брате і свате! Я сина свойого послав не приводити на тебе короля, а послав я за своїм ділом. Якщо, ти хочеш[611] іти на Галич, то я ось із тобою готов». Говорив бо й митрополит [Никифор] Святославу і Рюрикові: «Осе іноплемінники одняли отчину вашу, і гоже було б вам потрудитися».

І отож, порадившись, пішли вони до Галича, — Святослав із синами своїми, а Рюрик із братами своїми. Та коли вони були, всі разом і рядилися про волость Галицьку, то Святослав давав Галич Рюрикові, а собі хотів усієї Руської землі навколо Києва. Але Рюрик сього не вподобав — лишитися отчини своєї, не хотів поділитися Галичем. І так, не урядившись, вернулися вони до себе.

Того ж року послали галицькі мужі [послів] до Ростислава до Берладничича, зовучи його до себе в Галич на княжіння. І він, почувши, рад був, і одпросився в Давида [Ростиславича], — бо Давид прийняв був його до себе, — і поїхав із Смоленська вборзі. І приїхав же він до України Галицької, і взяв два городи галицькі, а звідти пішов до Галича за їх, [галичан], радою. Але мужі галицькі не були всі при одній думці, бо чиї сини і брати були [заложниками] в короля [Бели], то ті кріпко держалися за королевича [Андрія].

У той же час прислав був король угорського війська багато синові на підмогу, боячись князів руських. А коли почув се королевич і воєводи угорські, що йде Ростислав до Галича за радою галицьких мужів, то королевич, не ймучи їм віри, став водити їх до хреста, — і праві цілували, не відаючи, а винуваті — остерігаючись угрів.

Ростислав тим часом прийшов до полків галицьких з невеликою дружиною, не знаючи обману їх [і] подумавши, — як ото вони йому обіцялися були, — [що], побачивши військо його, вони одступлять од королевича, бо ж і у військо його, [Ростислава], кілька мужів галицьких було приїхало. Але сі ж [мужі], побачивши обман браття свого [і] підпустивши їх до війська свого, одступили од нього, [Ростислава]. І сказала йому дружина його: «Княже! Ти ось уже бачиш обман їх. Поїдь-но звідси». Але він сказав: «Браття! Ви знаєте, на чім вони мені хреста цілували. Якщо вони ловлять голову мою, нехай бог судить їх і той хрест, що його вони мені цілували. А я не хочу блукати в чужій землі, а волію голову свою положити в отчині своїй».

Дмитрій Солунський. Мозаїка Михайлівського Золотоверхого собору. Поч. XII ст.

І, це сказавши дружині своїй, кинувся він до полків галицьких, а війська галицькі та угри, оточивши його, збили його з коня і, взявши його вельми пораненого і ледь живого, понесли його в Галич. Галичани тоді збурилися, хотячи одібрати його в угрів і прийняти собі на княжіння. Але угри, побачивши це[612], приклали зілля смертельне до [його] ран, і від того він помер. І положили його в монастирі, у церкві святого Іоанна, і прилучився він до дідів своїх і до отців своїх.

Угри ж, знаючи обман галичан, — що галичани шукають собі князя руського, — стали насильство чинити в усьому: і в мужів галицьких стали однімати жон і дочок на постелі до себе, і в божницях та в «хатах почали коней ставити, і багато іншого насильства діяти. І галичани стали вельми тужити і багато каялися, що прогнали князя свого.

У РІК 1190

У РІК 6698 [1190].Преставився князь Святополк, син Юріїв, шурин Рюриків, місяця квітня в дев’ятнадцятий день. І покладений він був у церкві святого Михайла Золотоверхого, що її спорудив був прадід його, великий князь Святополк [Ізяславич].

Того ж року преставився єпископ білгородський Максим, і Рюрик замість нього поставив єпископом отця свого духовного Андріяна, ігумена [монастиря] святого Михайла Видобицького.

Того ж року втік Володимир Ярославич із Угрів, із вежі кам’яної, — бо тут держав його король [Бела] з попадею його і з двома дітьми, [Васильком та Володимиром]. Йому бо поставлене було шатро на вежі, і він, порізавши шатро, звив собі вірьовку і спустився звідти додолу. А із сторожів його двоє були до нього приязні, які й довели його до землі Німецької, до цесаря німецького [Фрідріха Барбаросси]. Цесар же, довідавшись, що він є сестричем великому князю Всеволоду [Юрійовичу] суздальському, прийняв його з приязню і з великою честю і, приставивши до нього мужа свого, послав його до [князя] Казимира [Справедливого] в Ляхи, велячи йому добути [для Володимира] Галич, — бо він, [Володимир], по своїй волі згодився був давати цесареві по дві тисячі гривень срібла в рік.

Казимир тоді, приставивши до нього мужа свого [воєводу] Миколая, послав його в Галич. І галицькі мужі зустріли його з радістю великою, князя свого і дідича, а королевича [Андрія] прогнали із землі своєї. І Володимир сів на столі діда свойого і отця свойого на Спасів день.

І послав він до Всеволода [Юрійовича], до вуя свого, в Суздаль [посла], благаючи його: «Отче господине! Удержи Галич за мною, а я божий і твій є з усім Галичем, і в твоїй волі єсмь я завше». Всеволод же суздальський прислав [послів] до всіх князів, і до короля [Бели, і] в Ляхи, і водив їх до хреста щодо свого сестрича, — що вони ніколи не старатимуться одібрати од нього Галич. Володимир, отож, утвердився в Галичі, і відтоді не було на нього [походів] анікого.

У той же рік пішов цесар німецький [Фрідріх Барбаросса] з усією своєю землею битися за гроб господній, бо явився був йому ангел господній, велячи йому йти. І вони прийшли, і кріпко билися з богопротивними тими агарянами. Бог же тому напустив гнів свій на весь мир, що сповнилася лиходійствами