Літопис Руський. Київський літопис - Автор невідомий

сторожів із синів своїх та володаревичів п’ять, так що їх усіх двадцять. Але волю вони йому давали, де хотів, там він їздив, і яструбом діяв лови, а своїх слуг із п’ять чи з шість із ним їздило. Сторожі ж ті слухалися його і поважали його, і де він посилав кого, — не перечачи, робили звелене ним. Попа теж він привів був із Русі до себе із святою службою: не відав бо він божого промислу і думав, що там йому довго бути. Та вибавив його господь через молитву християнську, тому що многі за ним печалувалися і проливали ж сльози свої за нього.

Отож, коли він пробував у Половцях, там знайшовся муж, родом половчин, на ім’я. Лавор. І той прийняв добрий намір, і сказав: «Я піду з тобою в Русь». Ігор же сперва не йняв йому віри, а держався високого помислу своєї молодості. Він бо думав, узявши мужів, утікати в Русь і говорив: «Я задля слави не побіг тоді од дружини і нині по безславній путі не піду». А з ним був тисяцького син і конюший його, і ті[588]оба заставляли його, говорячи: «Піди, княже, в землю Руськую. Якщо захоче бог, він вибавить тебе». Та не нагодилася йому пора така, якої ж він шукав.

Половецька чоловіча статуя.

Але, як ото ми раніш сказали, повернулися од Переяславля половці, і мовили Ігореві дорадники його: «Помисел високий і невгодний господеві маєш ти в собі. Ти [не] стараєшся взяти мужа і втекти з ним. А про се чому не подумаєш, що приїдуть половці з війни? Ми ж ось чували, що вони мають убити князя, і нас[589], і всіх русів. То не буде слави тобі, ні життя!»

І князь Ігор, узявши в серце раду їх, убоявся приїзду їх, [половців], і шукав, [як] тікати. Та не можна було йому втекти ні вдень, ні вночі, тому що сторожі стерегли його, а пору таку він знайшов тільки при заході сонця. І послав Ігор до Лавра конюшого свого, кажучи йому, [Лаврові]: «Переїдь на ту сторону Тору з повідним конем», — бо нарадився він був із Лавром утікати в Русь.

У той самий час половці напилися були кумису, а він, [Ігор], був при вечері. Конюший, прийшовши, сказав князю своєму Ігореві, що жде його Лавор. Він тоді, вставши, зляканий і трепетний, поклонився образу божому і хресту чесному, говорячи: «Господи серцевидче! Чи спасеш ти мене, владико, недостойного?» І, взявши на себе хреста, ікону і піднявши стіну [вежі], він вийшов звідти. А сторожі його гуляли й веселилися, а про князя думали, що він спить.

Він же, прийшовши до ріки [Тору] і перебрівши її, сів на коня, і тоді рушили вони оба крізь вежі. А визволення се вчинив господь у п’ятницю ввечері[590].

І йшов він пішки одинадцять день до города Дінця, а звідти рушив у свій Новгород, і обрадувалися йому [всі]. Із Новгорода він пішов до брата Ярослава [Всеволодовича] в Чернігів, помочі прохаючи на Посейм'я, і Ярослав зрадів йому, і поміч йому дати обіцяв. Звідти ж Ігор поїхав до Києва до великого князя Святослава [Всеволодовича]. І рад був йому Святослав, і так само Рюрик [Ростиславич], сват його, [Святослава].

У РІК 1186

У РІК 6694 [1186], місяця березня, Святослав Всеволодович освятив у Чернігові церкву святого Благовіщення[591], що її сам був спорудив.

У РІК 1187

У РІК 6695 [1187]. Надумав князь Святослав зі сватом своїм Рюриком піти на половців, уборзі, наїздом, бо їм розповідали: «Половці близько, на Татинці, на дніпровському броді». І їхали вони в напад без возів. Володимир Глібович також приїхав до них із Переяславля з дружиною своєю. Він випросився у Святослава і в Рюрика їздити попереду з чорним клобуком. Хоча Святославу не любо було пустити Володимира попереду, перед синами своїми, але Рюрик та інші всі [це] схвалили, тому що він був муж доблесний, і смілий, і сильний у бою; він бо завше прагнув на доблесні діла.

Але коли князі руські йшли на них, [половців], то з чорних клобуків дали вість сватам своїм у Половці, а половці, почувши, що йдуть на них князі руські, втекли за Дніпро. Князям же руським не можна було їхати вслід за ними, — бо Дніпро вже швидко покрився ополонками, бо була весна, — і вернулися вони до себе.

«Слово о полку Ігоревім». Титульна сторінка першого видання. «Слово о полку Ігоревім» Копія кін. XVIII ст. Перша сторінка тексту.

У тім же поході розболівся Володимир Глібович недугою тяжкою, од якої він і скончався. І принесли його в город його Переяславль на носилицях, і тут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день