Літопис Руський. Київський літопис - Автор невідомий
А сі німці, яко мученики святії, за Христа пролили кров свою із цесарями своїми. Для них бо господь бог наш знамення явив: якщо хто з них у бою був убитий іноплемінниками, то по трьох днях тіла їх невидимо із гробів їхніх ангелом господнім були забрані. А інші, бачачи се, прагнули постраждати за Христа. Для них же хай збудеться воля господня і [хай] причислить він їх до вибраного стада свойого у сонм мучеників! Бо се вчинив господь за гріхи наші, караючи весь мир і знову навертаючи [всіх до добра], тому що ми согрішили і накоїли беззаконня і не оправдалися перед ним. Та хто звідає промисел господній і таїну, ним творену, хто відає?
Того ж року Святослав [Всеволодович] оженив онука свого Давида Ольговича з Ігорівною.
Того ж року Святослав зі сватом своїм із Рюриком, утишивши Землю Руську, а половців підкоривши під волю свою і порадившись, пішли удвох на лови по Дніпру в човнах, на устя Тесмені, і тут, лови діявши, наловили безліч звірів. І тоді вони назабавлялися обидва, і пробули в приязні і в веселості всі дні, і вернулися до себе.
Тої ж осені Святослав схопив Кунтувдія, торчського князя, по наговору, і прислав до нього сват Рюрик [посла], заступаючись за нього, тому що він був муж сміливий і надобен в Русі. Святослав, отож, послухав свата свого Рюрика і, водивши його, [Кунтувдія], до присяги, пустив [його]. А він, не стерпівши сорома свого, пішов у Половці і прибув до Тоглія, половецького князя.
Половці ж обрадувалися йому і стали з ним думати, куди б їм поїхати в Руську землю. І він став їх водити, підбивши на розорення, щоб йому відомстити якось за сором свій Святославу. Так що половці, уподобавши раду його [і] розтоптавши присягу заради нього, сіли на коней, і, поїхавши, напали зненацька на город Чюрнаїв, і острог взяли, і двір запалили, і статок його весь забрали, і дві жони його взяли, і челяді багато забрали[613]. А поїхавши [звідти], вони отаборилися по [річках] Висях і, давши тут перепочити коням своїм, поїхали до [города] Борового, та почувши, що Ростислав Рюрикович у Торчському, вернулися до ватаг своїх.
А звідти ж їздячи, вони стали часто пустошити по [ріці] Росі з Кунтувдієм, бо Святослава тої осені не було в Києві — він поїхав був за Дніпро. Із братами своїми вони оба, [Святослав і Ярослав Всеволодовичі], збиралися на раду. А Рюрик поїхав у Вручий за своїми ділами, сина свого Ростислава зоставивши в Торчському, бо знав Рюрик, що буде Кунтувдій пустошити Русь, відомщаючи за себе Святославу. З тим же наміром [Рюрик] і до Святослава послав [посла], кажучи йому: «Осе ми свої діла робимо обоє, та Руської землі не оставляймо беззахисною. Я зоставив сина свойого з військом його, а ти зостав свойого сина». І він, [Святослав], згодився йому послати сина Гліба, але не послав, тому що була в нього незгода з Рюриком, і з Давидом, і з Смоленською землею; через те він і з братами був зібрався, щоб як-небудь її, [Русь], йому, [Рюрикові], не уступити.
Рюрик тим часом увійшов у зносини із Всеволодом [Юрійовичем], сватом своїм, і з Давидом, братом своїм, [і] послали вони до Святослава мужів своїх, кажучи йому: «Ти, брате, нам хреста цілував на Романових умовах, коли ото наш брат Роман сидів у Києві. Якщо ти стоїш на тих умовах, то ти нам брат. Якщо ж споминаєш ти давні незгоди, котрі були при Ростиславі, то одступив ти єси од угоди. Ми на се не дамось, і ось тобі хресні грамоти».
Святослав же, прийнявши грамоти, не схотів хреста цілувати, а багато сперечався і говорив з мужами [їхніми]. Та, одпустивши їх і знову вернувши їх, він цілував їм хреста на всім, чого вони волили.
Тої ж зими нарадилися ліпші мужі в чорних клобуках, і приїхали в Торчський до Ростислава Рюриковича, і сказали йому: «Осе половці сеї зими розоряють нас часто, і ми не знаємо, чи подунайці І ми є, чи що?[614] А отець твій далеко є, так само Святославу ми даремно не шлемо, — нині він до нас недобрий із-за Кунтувдія». І Ростислав Рюрикович із мужами своїми уподобав намір їх і послав [послів] до Ростислава Володимировича, кажучи йому: «Брате! Хотів би я їхати на вежі половецькі, та отці наші далеко є, а інших старших нема. Хай будемо ми оба за старших. Поїдь-но до мене вборзі».
І тоді, зібравшися з чорними клобуками, поїхали вони бистро в напад до Протолчів і тут зайняли багато стад половецьких у лузі у дніпровському. А за Дніпро не можна було їм їхати, бо Дніпро був у кригах, — і таким чином зайняли вони стад безліч і вежі, котрі осталися були в лузі, і, те узявши, вернулися до себе.
Половці ж, побачивши, що стада їхні забрано, і жінок, і дітей, [і], поспішивши, вбрели в Дніпро, і настигли їх на [ріці] Івлі у третій день [путі] од Дніпра. А були у війську половецькому три князі Колдечі, Кобан, Урусобичі оба, і Бігбарс, а також Кочайовичів чотири; Ярополк Томзакович зі сторони приїхав своїм полком.
Ростислав же [Рюрикович], побачивши половецькі війська многі [і] поклавши надію на бога, поїхав до них. А стрільців своїх молодих він [попереду] послав до них, щоби вони встріли їх І почали з ними перестрілку. Але половці, побачивши стяги Ростиславові і не дождавши полків Ростиславових, побігли, а стрільці руські й чорні клобуки ввертілися в них і взяли їх живих шість сот, а інших же побили багато. Чорні клобуки схопили були половецького князя
