Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Промовивши це, Карвел зачекав, поки Барі пильно на нього подивився, і тільки тоді повів розмову далі, неначе його бесідником була людина:
— Ну то слухай. Це було п’ять років тому, у грудні, саме перед Різдвом. Я мав батька, і, скажу тобі, він був хорошим чолов’ягою. Матері не було — лише батько. Жили ми з ним у мирі та злагоді, мов одним духом. Розумієш? Та якось прийшов до нас один чортів покидьок на ім’я Гарді й застрілив мого батька, бо той, бач, був його політичним опонентом. І що ви думаєте, добродію, цю погань не повісили за це, ні! Його виправдали! Він мав прірву грошей у кишені й купу друзів у політиці. Його засудили ті’ки на два роки ув’язнення. Але він і їх не відсидів. Ні… крий м’не, пане Боже, він і їх не відсидів!
Карвел стиснув собі руки так, що аж захрустіли суглоби. П’янка посмішка раптом з’явилася на його обличчі, а очі загорілися вогнем. Чоловік глибоко вдихнув, і цієї ж миті вдихнув і Барі. То був просто збіг, хоча момент для цього всього був напружений.
— Ні, він уникнув ув’язнення, — вів далі Карвел, знову дивлячись в очі Барі. — Ваш покірний слуга знав, що це означає. Так, старий, його амністували б того ж року. А мій батько… він був для мене всім… лежав у могилі. Тож я просто пішов і прямо на судовому засіданні, перед суддею, адвокатами, його дорогими родичами й друзями вбив цього чортового покидька. Так, Я ВБИВ ЙОГО! А тоді втік. Чкурнув крізь вікно ще до того, як вони прийшли до тями, і подався до цієї дикої місцевості. От відтоді тиняюся світом, живу мисливством. Та, гадаю, сам Бог зі мною, хлопчику. Бо позатого літа Він учинив справжнє диво, щоб допомогти мені, і саме тоді, коли «червоні мундири» вже майже мене зловили. Тоді знайшли чоловіка, що потонув у тій окрузі, де, на їхню думку, вони загнали мене в глухий кут. Та милостивий Господь зробив цього чоловіка таким схожим на мене, що його поховали під моїм іменем. Тож офіційно я небіжчик, старий. Тепер мені нема чого боятися, бо я вже понад рік не бачився з людьми, що мене знали, і щось підказує мені, що Бог мені допоможе вибратися з цієї діри. А ТИ що думаєш про це, ге?
Він нахилився вперед, наче й справді хотів почути відповідь. Барі його й досі уважно слухав. Можливо, по-своєму вовчук і розумів його. Але тут, крім голосу Карвела, почулися й інші звуки. Притиснувши голову до землі, Барі почав прислухатися. Він заскавчав, тоді це скавчання переросло в гаркіт, у якому Карвел розчув застереження. Чоловік випрямився, за якусь мить устав, повернувшись на південь. Барі стояв поруч із ним, напруживши м’язи й наїжачивши спину.
— Твоя рідня, старий. Вовки, — сказав Джим за деякий час і пішов у намет по рушницю й патрони.
Роздiл 29
Коли Карвел вийшов із намету, Барі все ще стояв, немов із каменю витесаний. Якусь часинку чоловік мовчки уважно спостерігав за ним. Чи відповість собака на поклик вовків? Чи відчує належність до зграї? Невже тепер він його покине? А вовки підходили все ближче. Вони не кружляли, як це робили, коли гналися за карібу чи оленем, а йшли навпростець, прямо до їхнього табору. Джим розумів, чому це так. Увесь день із незагойної рани Барі сочилася кров. І тепер вовки відчували його кривавий слід у дрімучому лісі, там, де свіжий сніг не міг приховати запаху. Але Карвел не злякався. Ба більше, не раз за свої п’ятирічні мандри між Арктикою й вододілом він мав справу з вовками. Одного разу майже їм попався, щоправда, це було на безлісій місцевості. Та сьогодні біля нього горіло вогнище, і навіть якби воно згасло, можна було б легко залізти на якесь дерево. Тепер чоловік турбувався лише через Барі. Тому запитав його, намагаючись говорити якомога природніше:
— Ти ж мене не покинеш, старий? Так?
Якщо Барі його й почув, то й навзнаки не дав. Карвел і далі пильно стежив за собакою. Він бачив, як шерсть на його спині настовбурчилась, а тоді почувся глухий звук, що повільно переріс у скажене, повне ненависті гарчання. Це було таке ж гарчання, що від нього ціпенів керівник факторії з Лак-Бейна, і чоловік, перевіряючи справність своєї рушниці, задоволено пирхнув. Барі почув це й повернув голову. Можливо, це щось для нього означало, бо він прищулив вуха й пильно подивився прямо в очі своєму товаришеві.
Тепер вовки замовкли. Карвел знав, що це означало, і насторожився. У цілковитій нічній тиші почувся різкий металевий звук запобіжника на його рушниці. Кілька хвилин потому вони нічого не чули, крім тріскотіння дров у багатті. Раптом Барі напружився й відскочив назад. Тепер його голова була на рівні Карвелових плечей. Пес вишкірив довгі ікла, утупившись у темінь густого лісу, куди майже не досягало світло від вогнища, і загарчав. В одну мить Карвел повернувся. Те, що він побачив, могло б налякати кого завгодно. Спершу з’явилася пара очей, що горіли зеленкуватим вогнем, тоді ще одна пара, і ще, а тоді їх стало так багато, що годі було й полічити. Він аж роззявив рота від здивування. Усі ці очі були схожі на котячі, але значно більші. Деякі з них, потрапивши в освітлений багаттям простір, горіли, як розжарені до червоного вуглини, інші, відсвічуючи синім і зеленим, здавалися живими створіннями без тіл. Швидким поглядом Джим оглянув темний ліс позаду себе. Там вони були теж. Тепер мандрівники були оточені зусібіч. Утім там, де Карвел уперше побачив вогники, їх було найбільше. На кілька секунд чоловік забув про Барі, приголомшений цим багатооким смертельним колом, що утримувало їх усередині. Скільки там було? П’ятдесят, а може, і цілих сто вовків, що не боялися нічогісінько на світі, крім вогню. Вони підійшли зовсім беззвучно, так, що не було чути навіть звуку від зламаної гілки. Якби це сталося пізніше, коли Карвел і Барі вже спали, а багаття згасло, то…
Джим затремтів, та вже за мить розум узяв гору, і він опанував себе. Використовувати зброю чоловік збирався хіба в разі крайньої потреби, однак раптом підняв рушницю й вистрілив кілька разів туди, де очей було найбільше. Барі знав, що означають постріли, і, відчувши дике бажання якомога швидше вчепитися в горло одному зі своїх ворогів,
