Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
З темряви долинало хиже клацання зубів. Слухати це було несила. Карвел мимоволі потягнувся до револьвера, що висів у нього на поясі, кинувши рушницю прямо на сніг. Тримаючи револьвера перед собою, чоловік ринув прямо в темряву, видаючи такий дикий крик, що його можна було почути за милю звідси. Несамовито волаючи й постійно стріляючи з кольта, він кинувся на жахливу масу чудовиськ. Пролунало вісім пострілів, а тоді — порожнє металічне клацання, що й змусило Карвела припинити кричати й відступити до вогнища. Засапаний, він став прислухатися. Джим більше не бачив у темряві очей, не чув руху метушливих тіл. Раптовість і шаленство його нападу сполохали вовчу зграю. Але що із собакою? Аж от Карвел розчув його дихання, а за мить побачив, як чиясь тінь повільно ввійшла в освітлене коло. Це був Барі. Чоловік побіг до нього назустріч, схопив на руки й підніс до багаття.
Довго ще після цього Карвел запитально дивився на собаку. Тоді він перезарядив зброю, додав дров у багаття, дістав із ранця шматок тканини й перев’язав три-чотири найглибші рани на лапах Барі, не раз із подивом допитуючись:
— Ну, і на ‘кий біс тобі треба було туди лізти? Що ТИ з вовками не поділив?
Усю ніч Карвел не спав, бувши насторожі.
Пригода з вовками усунула залишки невпевненості, що могла ще були в стосунках між чоловіком і собакою. Чотири дні, повільно мандруючи на північний захід, Карвел доглядав за Барі так, наче няньчився з хворою дитиною. Через рани пес долав лише кілька миль за день. Барі добре розумів це, і в ньому зростала все сильніша любов до чоловіка, бо його руки були такі ж ніжні, як руки Верби, а від самого лише голосу він відчував безмежну прихильність. Вовчук більше не боявся чоловіка й тепер повністю йому довіряв. Карвел усе добре бачив і, зі свого боку, цінував це. Безмежна широчінь північної пустелі, де вони були лише вдвох, дали йому змогу краще придивитися до Барі, помітити навіть незначні деталі в його поведінці. Він зробив дуже цікаве відкриття. Щоразу, як пес зупинявся, то неодмінно повертав голову на південь. Коли вони ставали табором, то він лягав мордою саме в той бік, раз по раз нюшкуючи вітерець, що віяв звідти. Спочатку це здавалося йому цілком природним, адже, гадав Карвел, саме в тій стороні Барі звик полювати. Але вже за кілька днів чоловік почав помічати й інше. Що далі вони йшли на північ, то більше Барі обертався на південь, ставав усе занепокоєнішим, частіше й жалібніше скавулів. Він не виявляв ніяких намірів утекти від Карвела, але чоловік усе більше переконувався, що з полудневої сторони пес чує якийсь таємничий поклик.
Подорожанин мав намір, прямуючи на північний захід, подолати вісімсот миль до Великого Невільничого озера ще до того, як випаде м’який сніг; звідти, коли настане весняне водопілля, планував проплисти на каное на захід по Маккензі і, нарешті, загубитися десь у горах Британської Колумбії. Та всі його плани різко змінились у лютому. Тоді вони потрапили в страшну хуртовину біля озера Волдая, і коли, здавалося, удача відвернулася від них, Карвел раптом натрапив на хижку в самому серці глухого хвойного лісу. Увійшовши туди, чоловік знайшов усередині мерця. З усього було зрозуміло, що упокоївся той досить давно. Карвел видовбав у мерзлій землі яму й поховав небіжчика.
Ця хатина виявилася справжнім скарбом для Карвела й Барі, особливо для чоловіка. Було схоже, що нею володів тільки покійний. Вона дала мандрівникам затишок і чимало харчу. Ба більше, її власник заготовив великий запас чудового хутра перед тим, як померти від запалення легенів. Карвел з неабиякою радістю дбайливо обдивився всі шкурки. За них можна було легко вторгувати тисячу доларів у будь-якому поселенні, і він не бачив жодної причини, чому б цей скарб не міг належати йому. Цілий тиждень чоловік ходив укритою снігом лінією пасток покійника, знаходячи там іще більше здобичі.
Ця хижка була розташована за двісті миль на північний захід від Ґрей-Лун, і досить швидко Карвел помітив, що Барі, відчувши той дивний поклик, тепер повертає голову вже не прямо на південь, а на південний схід. З дня на день сонце піднімалось усе вище, ставало тепліше, сніг під ногами м’якшав, а в повітрі відчувалося трепетне наближення весни. Разом із цим усім до Барі повернулася його гірка туга. Собаку потягнуло до самотніх могилок на Ґрей-Лун, згорілої хижки, покинутого куреня біля ставка, до його Непісе. Він спав і бачив марева минулих днів, знову чув тихий ніжний голос Верби, відчував дотик її руки, знову грався вві сні з нею в темних закутках лісу. А Джим сидів і дивився на Барі, коли тому снилися сни, щоразу намагаючись зрозуміти, що пес у цей час бачить і чує.
У квітні Карвел спакував добуті шкурки й подався на північ, у поселення Лак-ла-Біш, що належало Компанії Гудзонової затоки, де мав намір продати хутряний крам. Барі супроводжував його лише півдороги, а тоді десь іщез. Карвел повернувся до хижки вже після заходу сонця й знайшов його там. Він дуже цьому зрадів, обіймаючи голову собаки й довго його пестячи. Вони прожили в цій хижці до травня. До того часу бруньки на деревах уже набрякли, а із землі потяглася до сонечка зелена трава.
Нарешті Карвел знайшов у лісі перші ранні синьоцвіти.
Тієї ж ночі він спакував свої речі.
— Час у дорогу, — сказав чоловік до Барі. — Я трохи змінив плани. Тепер ми йдемо туди, — і вказав рукою на південь.
Роздiл 30
Дивний настрій охопив Карвела, коли він розпочав свою подорож на південь. Чоловік не вірив у прикмети, ні в добрі, ні в погані. Забобони не відігравали в його житті важливої ролі, але він відрізнявся двома речами: допитливістю й любов’ю до пригод, і роки його самотніх блукань розвинули в ньому дивовижну здатність чітко усвідомлювати речі, що можна було б назвати надзвичайно бурхливою уявою. Джим знав, що якась непереборна сила манила Барі назад на південь, і цей поклик тягнув його не просто вздовж південної лінії за компасом, а до
