Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
На п’ятий день Буш Мак-Таґґарт повернувся в поселення з препаскудним настроєм. У крамниці він застав тільки Валанса, одного з чотирьох французів, що знали про його нову комерцію, і розповів про свої поневіряння на лінії пасток. Коли Мак-Таґґарт вийшов у сусідню кімнату, до Валансових вух донеслася лайка: так Буш зганяв свою лють на Марі. Трохи згодом у крамницю зайшла дівчина. Вона була налякана, із широко розплющеними очима, а одна з її щік палала від Мак-Таґґартового ляпасу. Дістаючи їй консервованого лосося, що його керівник факторії захотів на обід, Валанс тихцем, із прихованою врочистістю прошепотів їй на вухо:
— Мсьє Лерю зловив срібну лисицю. Він любить вас, chérie. Навесні матиме чудовий виторг, а поки що передає вам повідомлення зі своєї хижки на березі Чорного Безхвостого Ведмежати: «БУДЬ ГОТОВА ТІКАТИ, КОЛИ ВИПАДЕ М’ЯКИЙ СНІГ!»
Марі не дивилася на нього, але чула кожне слово. Очі її заблищали, як зорі, і коли молодий комірник дав їй лосося й вона вийшла з крамниці, то чоловік, киваючи головою й дивно усміхаючись, вигукнув сам до себе:
— Ох, Валансе, холера ясна, а вона така ж красива, як і раніше!
Роздiл 26
До середини січня війна між Барі й Бушем Мак-Таґґартом розгорілася не на жарт. Це вже був не просто швидкоплинний інцидент, не просто витівки тварини й випадкове роздратування людини. Їхній конфлікт перетворився для них на raison d’être[27]. Барі сваволив на Мак-Таґґартовій лінії пасток, проносився нею, як руйнівний буревій, і щоразу від свіжого запаху керівника факторії з Лак-Бейна в ньому з новою силою починав працювати інстинкт, що знову підказував: карає він свого смертельного ворога. Раз по раз вовчук перехитрував Мак-Таґґарта, спустошуючи пастки й самолови і з насолодою знищуючи знайдене там хутро. Власне, йому не так подобалося з’їдати приманки, як просто руйнувати їх.
З плином часу вогонь його ненависті розгорався все сильніше. Доходило до того, що Барі почав рвати своїми довгими іклами сніг, де ступала Мак-Таґґартова нога. І весь час, попри все шаленство, у його голові дедалі чіткіше став вимальовуватись образ Непісе. Та гнітюча самотність, що мучила його довгі дні й ночі, коли він шукав її й чекав на Грей-Лун, знову заполонила його, і навіть більше, ніж у перші дні її зникнення. Яснозорими чи місячними ночами вкотре квилив для неї свою тужливу пісню, і Буш Мак-Таґґарт, щоразу чуючи це виття, відчував, як йому спину аж морозом усипáло. Людська ненависть відрізняється від звірячої, будучи, мабуть, навіть запеклішою. У випадку з Мак-Таґґартом це виявилася не просто ненависть. До неї домішувався невизначений і забобонний страх, те, з чого він завжди глузував, те, що невпинно проклинав, але від чого не міг позбутися. Чоловік відчував цей страх так само, як Барі всюди відчував запах його слідів. Останній, роблячи всі ці збитки на лінії пасток, мстився не лише за себе, а ЗА НЕПІСЕ. Ця думка невпинно зростала в бридкому Мак-Таґґартовому мозку. Не минало й дня, щоб керівник факторії не думав про Вербу, не було такої ночі, коли не уявляв її обличчя.
Одної ночі під час хурделиці йому навіть здалося, що він уловив у завиванні вітру її голос, а тоді, менше ніж за хвилину, почув тихе далеке виття в лісі. Тієї миті його серце наповнилося морозним жахом. Він схопився з ліжка й курив люльку так довго, аж доки повітря в кімнаті стало сивим від диму. Керівник факторії проклинав Барі, шпетив хуртовину, але в ньому більше не було колишньої задерикуватої сміливості. Він ні на мить не перестав ненавидіти Барі; відчував до нього таку ненависть, як ще не відчував до жодної людини у світі, а тепер мав досить підстав, щоби бажати цього собаці. Уперше він відчув це бажання вві сні, у неспокійній марі. Відтоді його й на мить не залишала думка, що САМ ДУХ НЕПІСЕ КЕРУВАВ БАРІ НА ЛІНІЇ ПАСТОК.
Досить скоро Мак-Таґґарт перестав розповідати в поселенні про чорного вовка, що грабував його лінію. Пошкоджені зубами Барі хутра ховав, а свою таємницю тримав при собі. Він вивчав кожен спосіб знищити вовка й лисицю, котрим користувалися мисливці на всьому дикому безмежному просторі великої Півночі; послуговувався трьома різними отрутами, одна з яких така сильна, що лише одна краплина означала смерть; спробував класти стрихнін у желатинові капсули, у сало оленя й карібу, печінку лося й навіть у м’ясо їжатця. Готуючи отруту, він перше занурював руки в бобровий жир, щоб не було ніякого людського запаху. Лисиці, вовки, навіть норки й горностаї помирали від цих принад, але Барі завжди підходив близенько й, не зачіпаючи їх, ішов собі далі. У січні Мак-Таґґарт отруїв кожну принаду на своїй лінії пасток. Він цього була лише одна користь: відтоді Барі більше не торкався приманок, а їв тільки зайців, що потрапляли в самолови.
Уперше Мак-Таґґарт побачив Барі аж у січні. Тоді чоловік приставив був свою рушницю до дерева й відійшов від неї на дюжину футів. Барі наче знав це і з’явився саме в той момент, щоб поглузувати з нього. Коли керівник факторії раптом звів очі, Барі стояв біля карликових смерек за ярдів двадцять від нього, виблискуючи білими іклами й світячи очима, як вуглинами. Мак-Таґґарт, заклякши на місці, утупився у вовчука. Чоловік упізнав його. Біла зірка, білий кінчик вуха — ніяких сумнівів. Його серце ледь не вистрибувало з грудей, коли він дуже повільно почав відступати до рушниці. Рука вже тяглася до неї, як Барі, наче спалах, іщез.
Цей випадок підказав Мак-Таґґартові нову ідею. Він проклав свіжу стежку через ліс паралельно своїй лінії пасток, але щонайменше за п’ять сотень ярдів від неї. Там, де були самолов чи пастка, ця нова стежка врізалася в лінію пасток клином, так що він міг наблизитися до ворога непоміченим. Дотримуючись цієї стратегії, вважав
