Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Це був якийсь чужинець, молодший за керівника факторії літ на десять. Принаймні на вигляд йому було не більше як тридцять п’ять років, хоч він і мав світлу коротку бороду. Цей чоловік був із породи людей, що подобаються іншим з першого погляду; ще наче юнак, та вже змужнілий чоловік з ясними очима, які відверто зорили з-під краю хутряної шапки; на вигляд спритний, як індіанець, з обличчям, де не було нічогісінько від північної пустелі. Однак Мак-Таґґарт, лише глянувши на чужинця, уже знав, що той серцем і душею був частиною саме цих суворих країв. Його шапка зроблена з хутра ільки. Він носив теплого, похутрованого зсередини кожуха з м’якої видубленої шкіри карібу, що добре захищав від вітру. На поясі був затягнутий довгий ремінь із індіанськими торочками. Пересувався він на довгих вузьких снігоступах. За плечима чужинець мав прив’язаного ранця, маленького й компактного, а свою рушницю тримав у матер’яному футлярі. Увесь його вигляд — від шапки до снігоступів — виказував у ньому подорожанина, що довго був у дорозі. Мак-Таґґарт припустив, що за останні кілька тижнів він проїздив не менше тисячі миль. Але не через це його раптом пройняло морозом. Керівникові факторії спало на думку, що якимось дивним чином правда про його страшний злочин на Ґрей-Лун дісталася півдня, і що цей подорожанин носив під кожухом зі шкіри карібу значок Північно-Західної Королівської кінної поліції. Тієї ж миті його охопило якесь моторошне заціпеніння, так, що він не міг вимовити ні слова.
Та незнайомець лише здивовано вигукнув, утупившись у Барі:
— Крий Боже! Бачу, ускочив малий чортяка в халепу, так?
Щось у його голосі заспокоїло Мак-Таґґарта. Це не був підозріливий голос, і керівник факторії побачив, що його співбесідник більше зацікавлений у тварині, ніж у ньому.
— Викрадач пасток, — глибоко зітхнув Мак-Таґґарт.
Чужинець ще уважніше подивився на Барі. Він поклав рушницю в сніг, дулом сторч, і наблизився до тварини.
— Крий Боже! Та це ж собака! — вигукнув він.
— Так, собака, — відповів Мак-Таґґарт, дивлячись на нього з-за спини тхоревими оченятами. — Дикий пес, щонайменше наполовину вовк. Цієї зими він накоїв мені збитків на тисячі доларів.
Незнайомець сів перед Барі, поклавши руки, що були в рукавицях, на коліна, і легка білозуба усмішка освітила його обличчя.
— От малий чортяка! — співчутливо сказав він. — То ти в нас викрадач пасток, ге? Злочинець? А поліція тебе піймала! І — крий нас Боже й не раз — не дуже й чесно тебе піймали.
Він устав і повернувся до Мак-Таґґарта.
— Довелося поставити чимало самоловів, як оці, — промовив той, наче виправдовуючись.
Під пильним поглядом синіх очей незнайомця керівник факторії злегка почервонів. До нього раптом повернулася вся його злість і ворожість.
— Отут він і помре повільною смертю. Я заморю його голодом отут, на лінії пасток. Це буде відплата за все те, що він мені накоїв! — тоді взяв свою рушницю й додав, дивлячись в очі незнайомця і тримаючи палець напоготові на гачку: — Я Буш Мак-Таґґарт, керівник факторії з Лак-Бейна. Ви йдете в той бік, мсьє?
— Лише кілька миль, а тоді збираюся звернути вбік, заховатися подалі звідси.
Мак-Таґґарт знову відчув дивне хвилювання.
— Тікаєте від уряду? — запитав він.
Незнайомець кивнув.
— А може, і поліції? — розпитував далі Мак-Таґґарт.
— Що ж, так… і від поліції, звісно, — відповів незнайомець, дивлячись прямо в очі керівникові факторії. — А тепер, мсьє, перед тим, як піти, я б попросив вас виявити повагу до закону й застрелити цього звіра. Гаразд? Чи це зробити мені?
— Тут діє закон лінії, і згідно з ним крадія пасток слід залишати гнити в самоловах, — сказав Мак-Таґґарт. — А цей звір і не звір зовсім, це диявол. От послухайте.
Швидко, не обминаючи жодної подробиці, він розповів про тижні й місяці боротьби між ним і Барі, про те, як усі його хитромудрі способи зловити звіра виявилися безрезультатними, про те, скільки крові попсував цей хитрий звір і, зрештою, про те, як його вдалося піймати.
— У нього вселився сам диявол! Не може ж собака бути таким розумним! — закричав охоплений розпачем Мак-Таґґарт, закінчивши свою оповідь. — І після цього ви хочете й досі його пристрелити чи все ж залишите цього диявола здихати повільно?
Незнайомець, відвернувшись від Мак-Таґґарта, глянув на Барі й сказав:
— Гадаю, ваша правда. Нехай диявол тут і згниє. Якщо ви збираєтесь у Лак-Бейн, мсьє, то я пройду трішки з вами. Мені треба взяти вбік кілька миль, щоб виправити свій шлях за компасом.
Він підняв свою рушницю. Мак-Таґґарт пішов уперед, показуючи дорогу. За півгодини незнайомець зупинився й указав на північ.
— Тепер мені звідси весь час прямо — десь миль із п’ятсот, — сказав так легко, ніби планував дістатися додому тієї ж ночі. — Тут я вас залишу.
Він не потис Мак-Таґґартові руки, а лише сказав на прощання:
— Можете повідомити, що цим шляхом проходив Джон Медісон.
Тоді він пройшов густим лісом близько півмилі в північному напрямку, повернув на захід, подолавши ще дві милі, і під гострим кутом подався на південь. Минула година, і от чужинець знову сидів навпочіпки майже на відстані витягнутої руки від Барі.
Він почав розмовляти з ним, неначе з людиною:
— Так от хто ти такий, друже. Крадій пасток, ге? ЗЛОЧИНЕЦЬ? І це ти цілих два місяці втирав йому носа! І за те, що ти не такий звір, він хоче, щоб ти тут помер повільною болючою смертю. От хто справжній ЗЛОЧИНЕЦЬ! — його голос зірвався на приємний сміх, що привернув би до себе не тільки людину, а й навіть звіра. — Це кумедно.
