Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Стоячи під зоряним небом, Мак-Таґґарт підкорився першому інстинкту лісовика й повернувся лицем до вітру. Він більше не кликав Непісе, а поспіхом подався через галявину. Вона була десь в іншому місці, десь там, спала поблизу багаття. Від самої думки про це керівник факторії тихо засміявся. Він підійшов до краю лісу. Щасливим випадком вийшов прямо на зарослу стежку й попростував нею, а запах диму ставав усе відчутнішим.
Той же інстинкт лісовика змусив його пересуватися з великою обачністю. Інстинкт і незвичайна тиша ночі. Під його ногами не зламалася жодна гілка. Він розсовував кущі так, що вони не видавали ні найменшого звуку. Коли ж нарешті дійшов до невеликого лугу, де все ще кучерявився догори димок від багаття, що його розклав був Карвел, то зробив це так обережно, що не розбудив навіть Барі. Можливо, глибоко всередині він усе ще чогось остерігався, а може, просто хотів застати Непісе, поки та спала. Обриси вігвама змусили його серце забитися частіше. Було видно, мов удень. Мак-Таґґарт, стоячи в місячному сяйві, побачив, як зовні вігвама висіло на мотузці кілька жіночих речей. Він підійшов ближче, крадучись м’яко й тихо, немов той лис. Тримаючи рукою полотняні двері вігвама, чоловік на хвилину завмер і прислухався. Він міг чути її дихання. На деяку мить його обличчя повернулося так, що місячне сяйво вдарило в очі. Вони горіли божевільним вогнем. Тоді дуже тихо він відкинув убік полотно, звільнивши прохід.
Барі, що лежав за десять кроків від куреня, у глибокій тіні ялівцю, прокинувся. Та зовсім не звук розбудив його. Мабуть, це був запах. Спочатку зарухалися ніздрі, а за кілька секунд його очі видивилися зігнуту постать людини, яка стояла біля дверей вігвама. Він знав, що це був не Карвел. Старий знайомих запах — запах двоногого чудовиська — наповнив його ніздрі, немов огидна отрута. Пес схопився на ноги й оголив довгі ікла. Мак-Таґґарт зник. Потім із вігвама почулися звуки: раптовий рух тіл, наляканий вигук людини, що прокинулася, а тоді крик, низький, наполовину задушливий, наляканий крик. Відповідаючи на цей зойк, Барі миттю вискочив з-під ялиці, і з його горла вирвався звук, що ніс у собі смертельні ноти.
На краю смерекової хащі Карвел неспокійно заворушився. Дивні звуки розбудили його, однак через утому він перше прийняв їх за сни. Нарешті чоловік прокинувся, і тоді з несподіваним жахом підірвався на ноги й поквапився у напрямку вігвама. Непісе була на лугу й кликала його: «МСЬЄ ДЖИМЕ… МСЬЄ… ДЖИМЕ… МСЬЄ ДЖИМЕ…» Вона стояла там бліда, ледь тримаючись на ногах. Її очі блищали, немов зорі, і коли вона побачила Карвела, то кинулася до нього з розпростертими обіймами, гірко плачучи.
— Мсьє Джиме… у-у-у, мсьє Джиме…
А в цей час із тіпі чулося шалене гарчання собаки й голосний стогін людини. Карвел забув, що прийшов сюди лише минулої ночі, і, не довго думаючи, притулив Вербу до грудей, а вона слухняно обвила його шию руками, не перестаючи плакати.
— Мсьє Джиме… Там той страшний чоловік… той звір із Лак-Бейна… Він там… І там Барі…
Карвел зрозумів, що й до чого. Він схопив Непісе на руки й утік із нею подалі від цих звуків, що ставали все огиднішими й жахливішими. На узліссі опустив її на землю. Дівчина все ще тримала його за шию. Джим відчув, як дикий жах пронизує її тіло, як вона вся тремтить. Вона дихала схлипуючи й дивилася на нього. Він схилився над нею і якось несподівано відчув на деяку мить тепле тремтіння її губ на своїх. А тоді почув шепіт, ніжний і схвильований:
— У-у, мсьє Джиме…
Карвел повернувся до вогнища сам. Він тримав кольта напоготові, а Барі вже чекав його біля входу в тіпі.
Джим узяв із багаття палицю, що палала одним кінцем, і зайшов у вігвам. Коли він вийшов, його обличчя було біле. Кинувши палицю у вогонь, Карвел повернувся до Непісе. Чоловік закутав її у свою ковдру й сів поряд.
— Він мертвий, Непісе.
— Мертвий, мсьє Джиме?
— Так, його загриз Барі.
Вона заледве дихала. Він ніжно поцілував її волосся й почав шепотіти про їхній майбутній рай:
— Ніхто не дізнається, моя кохана. Сьогодні вночі я поховаю його, а тіпі спалю. Завтра ми вирушимо разом у Нелсон-Гаус, де є місіонер. А тоді ми повернемось і збудуємо нову хижку на місці згорілої. ТИ КОХАЄШ МЕНЕ, МОЯ МИЛА?
— Так… мсьє Джиме… Я вас кохаю…
І раптом їхню розмову перервали: це на все горло переможно завив Барі. Його виття прокотилося верхоліссям, наповнило тихі небеса, піднімаючись до зірок. Це було справжнє вовче виття, що свідчило про здобуту звитягу й здійснену помсту. Його відлуння повільно зникало в далечі, а тоді знову настала тиша. Лише чути було, як ніжно перешіптуються верхівками дерева. З півночі долинув шлюбний поклик гагари. Руки Верби повільно огорнули плечі Карвела. І той усім серцем дякував Богові за все.
Бродяги Пiвночi
Історія про любов, дружбу та пригоди під зоряним небом
Роздiл 1
Чорне ведмежа Ніїва вперше побачило світ наприкінці березня, коли на нічному небі сходив «старий» місяць. Його мати, стара ведмедиця Нузак, потерпала від ревматизму і любила спати, як усі бабці. Розродившись цієї зими, вона подовжила звичайну тримісячну сплячку до чотирьох місяців. Ніїва народився в той час, як мама міцно спала. Отож, Нузак вивела малюка з барлогу, коли ведмежаткові було не шість тижнів, а трохи більше двох місяців.
Барліг, який прихистив маму і дитя, був печерою на вершечку високого гірського кряжа. Із лисої височини Ніїва вперше глянув униз на долину. Його очі звикли до печерного мороку, тому на якусь мить малого засліпило. Він спершу почув звуки, вдихнув запахи і відчув природу, а тоді — побачив. Нузак тішилася теплом і сонячними променями, які прийшли на зміну холоду й темряві, довго вдихала свіже повітря й оглядала простори.
Весна вже два тижні змінювала все навкруги,
