Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Роздiл 28
Джим Карвел простяг руку, і гарчання, що лунало з горла Барі, відразу припинилося. Чоловік звівся на ноги. Він стояв біля вовчука, дивлячись у той бік, куди подався Буш Мак-Таґґарт, і на вустах у нього заграла якась цікава, допитлива усмішка.
Навіть у такій усмішці відчувалася прихильність. Привітність була й у його очах, і в блиску зубів, коли він знову подивився на Барі. Його оточувало щось таке, що робило сірий день яснішим, від чого холодне повітря здавалося теплішим — щось дуже дивне, яке випромінювало навкруги радість, надію й товариськість, наче гаряча натоплена пічка посилає від себе проміння тепла. І Барі це сповна відчув. Відтоді, як до його виснаженого самоловами тіла підійшли двоє чоловіків, він не переставав бути напруженим, увесь час вигинаючи спину й клацаючи в останніх корчах зубами. Але тепер перед ЦИМ чоловіком виявив слабкість. У його налитих кров’ю очах, що зоріли на Карвела, можна було б легко прочитати благання й визнання власної провини.
— Ти ж малий чортяка, — й усмішка знов осяяла Джимове лице. — От же малий чортяка!
Ці слова для Барі були першим виявом ласки, відколи він утратив Непісе й П’єро. Вовчук опустив голову на сніг, і Карвел побачив, як повільно з неї стікає кров.
— Малий чортяка! — повторив він.
Не відчуваючи ні краплини страху, чоловік сміливо поклав руку Барі на голову. З усього було видно, що він щиро співчуває собаці. Торкнувшись голови звіра, він по-братськи став її гладити, а тоді повільно, дуже-дуже обережно дістався рукою пастки, що стискала передню лапу. Своїм напівзатуманеним розумом пес намагався зрозуміти, що відбувається, аж раптом відчув, як ослабла хапка сталевих щелеп самолова, і він міг витягти з них свою скалічену лапу, а тоді зробив те, чого не робив жодній живій істоті, крім Непісе: швидко висунув гарячого язика й лише один раз лизнув Карвелу пальці. Чоловік засміявся. Своїми сильними руками він порозкривав й інші самолови. Нарешті Барі був повністю вільний.
Певний час він лежав нерухомо, утупившись очима в людину. Карвел сів на покритий снігом березовий пеньок і почав набивати люльку тютюном. Барі дивився, як чоловік її розкурював, а тоді з несподіваним для себе зацікавленням став розглядати клуби синявого диму, що його Джим випускав з рота. Чоловік сидів від Барі недалеко, увесь час йому привітно усміхаючись.
— Не мордуйся й заспокойся, старий, — піддав духу він. — Усі кістки цілі. Просто прим’яті трішки. Мо’, нам уже краще забиратися звідси?
Чоловік повернув обличчя в бік Лак-Бейна, і в його свідомості затаїлася підозра, що Мак-Таґґарт міг скоро повернутися сюди. Можливо, така ж підозра зародилась і в голові Барі, бо коли Карвел глянув на нього знову, той уже стояв на ногах, злегка похитуючись і намагаючись відновити рівновагу. Раптом подорожанин зняв із себе ранця, розщібнув його, засунув туди руку й витяг шматок свіжого сирого м’яса.
— Свіжина, уполював цього ранку, — пояснив він Барі. — Молодесенький лось, ніжний, як куріпка. Найсмачніша — вирізка між ребрами. Спробуй-но!
Він кинув його Барі. Не було двозначності в прийнятті цього шматка. Вовчук був дуже голодний, і це м’ясо кинув йому друг. Він занурив свої зуби в шматок, і новий вогонь раптово з’явився в його крові під час тієї трапези, але ненадовго. Карвел переставив ранець. Він піднявся на ноги, узяв рушницю, надягнув снігоступи та повернувся в північний напрямок.
— Гайда, хлопчику, нам час уже в дорогу, — промовив Карвел так, наче ці двоє давно вже подорожували разом.
У цьому запрошенні, певно, відчувалася легка командна нотка, і це трохи збентежило Барі. Понад тридцять секунд він стояв нерухомо, пильно дивлячись на Карвела, що вже йшов, широко ступаючи, на північ. Раптом Барі почав судомно дриґати тілом. Він повернув голову в бік Лак-Бейна, тоді знову подивився на свого рятівника й дуже-дуже тихо заскавчав. Чоловік тим часом уже майже зайшов у густу смеречину, та зупинився й озирнувся на Барі.
— Хлопчику, ти йдеш?
Навіть із такої відстані можна було розгледіти його щиру усмішку. Джим поманив Барі рукою, і в того несподівано з’явилися нові відчуття. Карвелів голос не був схожий на грубий голос П’єро, водночас він не походив і на ніжний, мелодійний голос Верби. За своє життя Барі знав небагатьох чоловіків і до всіх ставився підозріло. Однак цей голос буквально топив кригу недовіри. Було в ньому щось таке привабливе, що Барі раптом охопило бажання відкликнутись на нього, побігти за цим незнайомцем. Уперше в житті собака відчув потребу в чоловічій дружбі. Він не зрушив із місця, доки Джим Карвел не зайшов у хащі, і лише тоді пішов за ним наслідці.
Тієї ночі вони стали табором у густих заростях кедрів і ялиць, десь за миль десять на північ від Мак-Таґґартових мисливських угідь. Уже цілих дві години, як почався снігопад, що повністю приховав їхні сліди. Сніг ішов великими пухкими пластівцями, однак усі вони зависали на крислатих деревах. Карвел нап’яв невеликий шовковий намет і розпалив вогнище. Повечерявши, Барі розлігся на животі поряд із чоловіком і став на нього дивитися, не відриваючи очей. А той, спершись об дерево, з насолодою почав курити люльку. Він скинув із себе кожуха й поклав на нього шапку. Полум’я вогнища освітлювало зовсім молоде обличчя з досить масивною щелепою й насторожено сяйними очима.
— Добре мати з ким поговорити, — сказав він Барі. — З кимось, хто може зрозуміти, та водночас триматиме язика за зубами. У тебе бувало таке, що хотілося завити, але ти ніяк не наважувався? От таке тепер зі мною відбувається. Іноді я аж божеволію, так м’ні хочеться поговорити, а ні з ким.
Чоловік потер руки й простягнув їх до вогню. Барі стежив за всім, що той робить, пильно прислухаючись до кожного слова, що вилітало з його вуст. У погляді пса читалася мовчазна пошана, і це зігрівало Карвелові серце посеред самотньої й пустельної ночі. Барі повільно підповз до ніг Джима, а той раптом нахилився до нього й став гладити рукою по голові.
— Погана я людина, старий, — вибив сяку-таку посмішку
