Ги-ги-и - Юрій Павлович Винничук
— Стаять! Смірно! Замрі! Малчать!
Та його ніхто не слухав. Тут стара карга розвеселилася і ну шпурляти головками капусти. Міліціонер виліз на прилавок і гаркнув:
— Щас каждого третього к стєнке поставлю!
Народ, як це почув, дійсно завмер. Настала тиша. Лише стара хіхікала на капусті. А тут якийсь дотепний громадянин в окулярах і з течкою під пахвою, сказав:
— Та-а-ак!.. Шо-то тут, товариші граждани, не то-о… Шось цєй міліцанєр у нас якойсь не тако-о-ой. У нас так міліція не раз-га-ва. рує, к стєнкє не ста-а-авить.
Народ враз стрепенувся. А якийсь пенсіонер взагалі обурився.
— Диствительно! Яка стєнка?! В чом дєло?! Шоб мені на сімдесятом году октябрської революції якась падла «к стєнке» камандувала? Да не бувать етому. Брав я Перекоп, Царицин і собственную тещу! А щоб я оцього хмиря злякався?
Міліціонера стягли на підлогу, роззброїли, і що виявляється? Ні, ви ніколи не повірите! Виявляється, що оцей міліціонер зовсім ніякий не міліціонер, а перевдягнений шпигун, якого нам закинула розвідка острова Тапу-Тапу, щоб розкрити таємницю гнилих помідорів, бо ніде крім нашої країни не вдається їх розпродати.
Хтось зателефонував, і за кілька хвилин примчало вісімнадцять броньовиків морської піхоти, десять машин міліції, п'ять пожежних і чотири швидкої допомоги. Приперся навіть один танк і всунув у двері люфу. Нехотячи, він, правда, розчавив трьох громадян, але, як пізніше вияснилося, не було за ким жалкувати. Двоє з цих потерпілих були запеклими рецидивістами і спеціалізувалися на тому, що постійно потрапляли під авта, а потім, вимагали компенсації, на що й жили. Вони й зараз навмисне підлізли під танка, надіючись, що армія їм виплатить круглу суму. Але перестаралися, бо з танком їм ще не доводилося працювати. Коли вони лежали під гусеницями, один з них проскавулів:
— Ох і тяжка бандура! Всі кишки вичавив!
— Да-а, — згодився його колега, — без кишок діло швах. До компенсації не доживем.
Третьою жертвою була місцева проститутка, її ледве вдалося відліпити від гусениць, на ношах вона простогнала:
— О-ох! Хто б подумав, що останнім моїм клієнтом буде оцей танк?!
Тим часом шпигуна арештували і під автоматами вивели з крамниці. Оскільки народ не розходився, один генерал виліз на ящики з бананами і виголосив:
— Таварищі! Спасібо за бдітельность! Родіна нікада не буде в опасності, доки її населятимуть такі таварищі, як ви, таварищі. Враг не дремлєт! Але і ми, таварищі, не дремлєм. Окрім тієї старушки, що оце на капусті друшляє. Но вона на те і старушка,
щоб друшлять
Хут з натовпу вихопилася заступниця директорки і заторохтіла:
— Дозвольте вам доложить, шо ця старушка якраз і є сама бдительная старушка зі всіх старушок Радянського Союзу! Вона перша розкрила підлу душу цього шпійона, завлєкла його вніманіє і не дала совєршить злодійство!
Генерал дуже зрадів, бо одну стару каргу набагато легше нагородити цінним подарунком за громадянську пильність, аніж цілий натовп.
— А подать сюди старушку! — звелів генерал.
Бабусю стягли за ноги з капусти і генерал почепив їй ордена, фотограф увічнив цю зворушливу сцену.
Стара попленталася з крамниці під оглушливі оплески щасливих мас. Вона йшла по вулиці, орден виблискував у світлі призахідного сонця. Вже біля хати вона твердо вирішила:
— Ні! Поки ворог не дрімає і держава у небезпеці, вмирати я не повинна! Я буду твердо стояти на сторожі нашого майбутнього!
Тут вона зробила правою рукою піонерський салют і вигукнула:
— Завжди напоготові!
1982
Непрохані
Страшно не люблю непроханих гостей. Коли вони приходять з розмазаним кремом усміху на цілий писок, мені хочеться тудиплюнути, або вилити окріп, або встромити виделку.
Якби вони уважно поглянули в мої очі, то могли б, чорт забирай, вичитати стільки злості, що по спині їм би побігли миші. Або щури.
Подумки я їх вбиваю і скидаю в рів, заливаю бензиною і спалюю. Увесь час, поки вони теревенять, поглинаючи мої харчові запаси та хлепчучи мої вина, я їх вбиваю, вбиваю і закопую, вбиваю і закопую. Попалені вогнем, їхні писки жадібно перемелюють їжу, навіть вино не гасить вогню ненависти.
Скільки можна їсти? Доки можна пити?
Я сиплю отруту їм у склянки, вони вмирають у муках, а я, тріумфуючи, скидаю їхні скоцюрблені тіла у рів. Скидаю і спалюю, скидаю і спалюю.
Весь той час, що вони сидять у мене, я, мов розлючений інквізитор, вигадую нові й нові тортури.
І лише тоді, коли нарешті вони покидають мене, я сконструйовую вимучену посмішку і випроваджую їхні попалені, понівечені тіла з запахом тліну, випроваджую на подвір'я повз рови, завалені безліччю непрошених гостей.
І коли хтось із них питає, тицяючи пальцем:
— Що там ворушиться?
Я відказую зловтішно:
— Там ворушаться мої гості, колекція моїх гостей, зібрана впродовж багатьох літ…
І сміюсь дзвінким здоровим сміхом, від якого у присутніх крижаніє кров у жилах, а по спині мчать гіпопотами.
1996.
Бестіярій
Спогади К
…Або брала мене до свого ліжка, дозволяла лежати коло неї всю ніч, дивитися на неї, як спить. Але не більше.
Пестила мене і пригортала до себе, і цілувала, і шепотіла на вухо розчулені слова, значення яких я не розумів. Але не більше.
Купалася разом зі мною і я бачив тепер її усю, як на долоні. А одного разу я лизнув її і їй це так сподобалося, що відтоді змушувала мене лизькати її щодня, хоч мені й не хотілося, але я боявся, що вона мене вижене. Тому я слухався її. Але доки це могло тривати?
Час минав, я старів і вже не справлявся зі своїм щоденним обов'язком, я часто закашлювався, хапав ротом повітря, я вже не був такий спритний, як раніше. Але вона мені крутила вуха, не давала їсти і била ременем.
Врешті-решт я збунтувався і з люті вкусив її за те місце. Вона заверещала, мов ошпарена і, схопивши мене за хвоста, викинула у вікно, що я й нявкнути не встиг.
Тепер ось лечу додолу, рахую поверхи і думаю: якщо впаду на квітник, то ще зможу їй відімстити.
1985
Топелець
Славетний Нестор-літописець писав свою «Повість» безперечно лЯ майбутніх поколінь, але не враховував, що одним із представників цього незчисленного племені буду я. Бо якби це міг передбачити, то замість переповідати кавалки з Біблії, чи загальновідомі сентенції євангелістів, зосередився б на різних цікавих випадках, що траплялися у ті сутемні часи.
1065 року
