Ги-ги-и - Юрій Павлович Винничук
Його тінь сама по собі пішла уздовж вулиці, а він за нею.
Він і досі її переслідує.
1975
Зникання народу
Тепер, коли виявилося, що альги вигинули не до решти, як це вважалося досі, я відчув себе незвичайно окраденим, понадто — з'явилася така сумна і настирлива гадка, що життя моє було далеко не повноцінним, бо і як його можна було б вважати повноцінним, якщо жив я позбавлений хоча б найменшого відчування альгів. Так нас навчили в школі. Сказано — альги вимерли. І все.
Згодом, щоправда, з'являлися в часописах якісь домисли вчених і просто допитливих людей, котрі висловлювали припущення, що альги, якщо й вимерли, то не так давно, як думалося, а зовсім недавно, інші йшли далі, бо казали, що альги вигинули не всі, і що кількоро ще десь ховаються. Але ці публікації особливого враження на загальну думку не справили, а вже нічого й говорити, що жодні зміни у підручники та енцикльопедії не проникли.
Так ото я й жив разом з усім народом — в сліпому переконанні, що альги щезли аки обри і слід по них згас.
А тим часом вони існували. Жили тут, коло нас. І, що найстрашніше в цій історії, то це те, що ми їх бачили. Ми бачили їх неодноразово, але твердо знаючи, що їх нема, проходили повз них, навіть оком не зморгнувши.
Тепер мене дивує, як же це так сталося, що ми їх бачили, але робили вигляд, що не бачимо? При цьому ж ми не змовлялися. А однак, навіть розмовляючи наодинці, жодним натяком не дали зрозуміти співрозмовцеві, що таємниця альгів нам відома. Ми просто уникали цієї теми. Не те, щоб навмисне це робилося, ні, нам ніколи й на думку не спадало згадати їх. Зрештою, так само ніколи не з'являлися в розмовах тури, кіммерійці, хетти, таляпси, пеласги, щумерці, аккадці, або арканумці. Тобто всі ті народи, про які достеменно відомо було, що вони вимерли. Але, якщо по-правді, то я можу виписати з енцикльопедії ще зо три сотні народів, яких ми теж не згадували, а проте вони існують. Бодай на літеру «ф» — фазогло, фала, фалам, фалаша, фанве, фанг, фанте, фарсімадан, фаршеріоти, фаталена, фаталуну, фатла тощо. А це ж бо тільки чверть зі списку на одну літеру.
Страшно й подумати, скільки народів приречено на наше забуття. Але є тут хоча б одне виправдання — народи ці далеко, переважно в Африці, і всі вони малочисельні. А от для того, щоб викреслити з пам'яті а… а., цих же… як же їх… на «а»… недавно ж говорив про них. Ну, та менше з тим… одне слово, для цих на «а» виправдання нема, бо ж вони жили біля нас зовсім поруч, а ба які — абсолютно нас не помічали. Не тільки не помічали, а навіть не згадували в розмовах, мовби нас і не існувало. Хоч і жили серед нас і мало не щодня човплися одні попри одних.
Дивним виглядає мені це їхнє ставлення до нас. Виходить, що коли про нас ніхто з їхніх учених не нашкрябав ані рядка, то вже нас не існує взагалі. А ми ж не просто існуємо — ми завойовуємо нові терени і в тому числі ті, на котрих мешкають ці на… на… здається на «щ»…
Я виходжу на вулицю й дивлюсь на них. Як проходять вони повз мене, навіть оком не зморгнувши.
Я виходжу в поле й дивлюсь на них. Як мчать вони на конях, розмахуючи шаблями. Вслухаюся в їхні бойові вигуки і не розумію, як ми могли завойовувати такий грізний народ? Звідки в нас бралися сили?
А може, нам тільки здавалося, що завойовуємо нові терени, а насправді все це були наші старі території, котрі ми відкривали знову?
Я дивлюся на них і силкуюся пригадати собі їхнє імення, або хоча б букву, на яку воно починається, хоч що-небудь… Але все даремно. Вивітрився з моєї голови їх народ до щенту, наче б і не існувало його ніколи… Зрештою, так само як і нас…
1986
Ісход в
Вже одійшли вони сумною вервечкою в тлін опустились на зимне й сипке мертве дно з руками вростаючими в
Очі їхні йшли за ними назирці з розкритими віконницями повік засліплені але уперті щоб не згубити слід що поведе в
Плакала гірко трава їм у спини гойдаючи мертве насіння і розіп'ятих комах весь осад світу всю гіркоту вигоидуючи мов причинна і топлячи в сльозах у кратерах їхніх слідів
Чому ви пішли і зоставили нам самий лише смерк і більше нічого ані пучка промінчиків кинули нас безвладних кинули нас безрадних ще теплих але вже зимних ще живих але вже мертвих з очима вибалушеними в
Привиде світла пора тобі встати зі сну і змити з очей попіл країни пора показати нам шлях навздогін за тими що одійшли мусимо їх повернути заки самі не розсипалися на порохно не розпалися на іскри
Кроки наші мов кроки дитини щоразу усе від початку входимо в
і в
і в
і в
але їх наздогнати не можемо
1991
Арканумські історії
Острів Зиз
І
Поблизу Арканума на острові Зиз живуть цвірінькаючі собаки. Ці рідкісні звірі сидять на гілках і співають наче птахи. Вони також несуть яйця, але ніколи не в'ють гнізд, а дозволяють яйцям випадати з-під кудлатих хвостів і гепати на землю де попаде. Оскільки яйця потрапляють у лайно, яким собаки запаскудили усе довкола, то вони не розбиваються і спокійно собі в тому лайні вигріваються. Зрештою, ці яйця відрізняються від усіх інших волохатою шкаралупою. Коли таке яйце прикласти до вуха, то чути, як там якесь падло бурчить і копошиться.
Весь острів — це, власне, лайно на лайні, яке залайнячило лайно доісторичне і в результаті з'явився суто гівняний острів з гівняним пейзажем гівняного кольору. Цікаво, що й небо вгорі над островом типово гівнячкового кольору. І дерева, на яких сидять собаки, — це, фактично, висотні купи лайна, з якого ненька-природа начудила справдешні шедеври.
За тисячі літ навіть у такому несерйозному продукті, яким є гівно, може зародитися життя. Це вже доведено. Але на острові Зиз бачимо справжній апофеоз гівняного ренесансу. Все, абсолютно все тут гівняної барви і всіх її відтінків.
Донедавна наша преса уникала гівняних висловлювань, і барви острова Зиз подавалися яко медові.
