Ги-ги-и - Юрій Павлович Винничук
1973 РІК, НЕДІЛЯ.
Я бачив Івакуну. Він стояв на подвір'ї і намотував на палець довгу мотузку, на якій висіла випрана білизна, разом з мотузкою він намотав на руку й білизну, і те дерево, до якого була прив'язана мотузка. Дерево ще було молоде і гарно родило. Мені стало шкода його і я закричав, що ти робиш. Івакуна на мить зупинився, а тоді розчинився в повітрі, залишивши по собі тільки половину дерева, яку ще не встиг намотати на руку, а верхівка таки пропала.
СЕРЕДА.
Івакуно, поверни мені верхівку дерева, інакше воно засохне, а воно ж так гарно роди…
Івакуно, ти чуєш мене?
Оглядаюся на боки, намацуючи його очима. Роблюся злий.
П'ЯТНИЦЯ.
Івакуно, якщо ти не з'явишся… рахую до трьох… раз… дерево засохне, якщо не повернеш… два… мені вер… два… хівку… ти чуєш, Івакуно… два!!! Івакуно… ну що тобі на тім залежить… два!., рахую до трьох… два…
СУБОТА.
Я не наважився мовити три бо не відав що маю чинити коли й після трьох його не буде…
Рушниця була з одною цівкою зараз вона з двома… якщо він з'явиться вальну з обох… адже ж вчора тут була тільки одна цівка… а-а це все твої хитрощі Івакуно… але я тебе розгадав… все одно тебе ніщо не врятує… Цілий день я чекав його але він не прийшов і я заснув…
МАБУТЬ НЕДІЛЯ.
Дружина пішла від мене… ну і йди к бісу… дурепа тонконога… хіба я винен що не годен вже цілий місяць спати з тобою… хіба я винен… То все Івакуна… він так зумисне вчинив… та подумаєш… або хай дерево поверне або я його… і білизну… туди к бісу — в газетах сплю… а вона бач що меле: я не можу спати з людиною в якої навіть білизни немає… дурепа сама ж на мотузок повісила… але не вірить що то все Івакуна… і дивиться ж на нього дивиться — ні каже не бачу…
Ніхто мені не вірить що він є.
Кажуть поміщався… кажуть самашедший… а хіба самашедший бачить крізь стіни… а я бачу… о гля! — двір сад… чи не Івакуна там під кущем… ну держись гад…
2408 РІК МІСЯЦЬ ЗЛИВЕНЬ, ДЕНЬ ВОСЬМІРОК.
довго не вів щоденника потому був хорий мав у голові болі тампаратуру нинє пришол ліст од Івакуни пише прийду ладнаю рушницю зара я йому дам очень мінє надокучіл
трап-трап-трап
йде вон йде набліжаєцца січась струлю січась о-о-оддай дерево оддай паль-му помідори на ній в'януть
оддай а-а-а-а-а нє???
нугад!!!ббах!!!
ги-ги-ги-ги
А КРОВ ТО КРОВ ТО ЖЖОЛТАЯ!
1974
Завжди напоготові!
Одна стара карга вирішила, що пора помирати. Мовляв нажилася на світі, пора і честь знати. От вона смачно пообідала виїла все, що мала і сказала:
— А посуду мити не буду. Навіщо? Все одно вмирати.
Вбралася вона в усе чорне, прихопила парасольку і почалапала вулицею, старанно обходячи калюжі.
а спокійна радянська осінь. Бадьоро червоніло пролетарське листя. Прогресивно настроєні горобці оспівували перебудову.
Стара карга побачила овочеву крамницю і вирішила — це якраз те, що треба. Вона зайшла всередину, вилізла на гору капусти, лягла і склала руки на грудях.
Продавець, коли це уздрів, несамовито заверещав. Позбігалися і всі інші продавці й теж почали верещати, бо це ж було просто неподобство. В крамницю напхалося стільки людей, що й не проб'єшся. Всі вони галайкали, шуміли, тупотіли ногами і люто сопіли.
— Дайте мені спокійно вмерти! — ввічливо попросила стара.
— Що? Вмерти?! — скрикнула директорка крамниці. — Нікада в жизні! Та як ти, чортова бабенція, загнешся мені на оцій капусті, то в мене її більше ніхто не купить! А що я тоді з нею робитиму? Хіба самій зжерти? Але ж я за все життя не зжеру стільки капусти!
Тут звідкись узявся міліціонер і засюрчав:
— Гражданка старушка! Немедленно злізьте з капусти! Бо це капуста державна і за неї отвічає оця дама!
Він тицьнув пальцем в директоршу і ненароком вибив їй око, але директорша зробила вигляд, наче нічого не сталося, бо її вже років десять ніхто дамою не називав.
Міліціонер облизав палець і грізно ним помахав:
— Гражданка старушка! Убедітельно прошу: злізьте з капусти! Умирать на капусті не положено! А положено тільки розмножуваться, тоїсть проізводіться на світ. Але в образі младєнца, а не старої рухляді.
— Це я рухлядь?! — зашипіла бабуся. — Сама стара пантофля!
— Не зводьте обзивать дам! — гримнув міліціонер і знову тицьнув пальцем у директорку, при цьому вибиваючи їй і друге око.
Директорка хотіла зробити вигляд, що знову нічого не помітила, але не встигла. Бо зомліла. Двічі підряд назвати її дамою — цього вже й для неї забагато.
Тут міліціонер відстебнув кобуру, витяг пістолет і сказав:
— Щитаю до тисячі. Єслі ви не одумаєтесь і не злізете з капусти, стріляю! Пиняйте на себе, раз!
Стара розсміялася:
— Чудово! Краще і не придумаєш! Що може бути приємніше — «мерти від кулі представника державного порядку! Уявляю на панок газети цілого світу — сенсація! Бомба! «Убивство старої жінки!», «Міліція знову розперезалася!», «Терор серед білого дня!», «Червоні знищують дисидентів!» А внизу під фотографією мого трупа написано: «Ця старенька жінка прагнула свободи. Вона її здобула».
Міліціонер зблід і витер спітніле чоло.
— Вісімнадцять! — проказав він, озираючись на всі боки. — У що ви мене вплутуєте? Двадцять один! Чому ви відразу не сказали, що це у вас така форма протесту? Двадцять п'ять! Ще не вистачало прогриміти на весь світ! Двадцять дев'ять! Ану пропустіть! Тридцять один! Дайте пройти!
Народ зашумів. Заступниця директорки поцікавилась:
— Куди це ви зібралися?
— Я йду порадитися з начальством, тридцять три! З демонстрантами я ще діла не мав. Я йду, а ви рахуйте до тисячі. Я зупинився на тридцяти трьох. Дорахуєте до тисячі — стріляйте!
— Прівєт! — здивувалася заступниця. — Чим же я стрілятиму? Хіба оцим бананом? — і тут вона вийняла з кишені жовтого банана.
Це вона зробила зовсім необдумано, бо бананами на вітрині й не пахло, і тепер вона себе видала. Народ з криком «Банзай!» кинувся на прилавки і почав викидати з-під них ящики бананів, Творилося щось несусвітне. Сліпа на два ока директорка очуняла і заверещала:
— Товарищі! Соблюдайте живую очерідь! Імійте совість!
Тут її хтось оглушив ящиком, і вона зомліла ще раз. Тепер надовго. Міліціонер
