Ги-ги-и - Юрій Павлович Винничук
1990
Книга буття від мухи
Ця земля не має назви і росте на ній замість винограду руде волосся, в якому можна загубитися навіки.
Тут птахи повзають пісками, волочачи за собою гнізда, і дикі свині щебечуть на гіллі споловілих рук. Руки густими гаями ростуть вздовж річок, що витекли з мого рота. В річках плавають різнобарвні язики і ляскають хвостами, аж розлітаються бризки.
Самотній вуж на березі з вудкою просиджує цілими днями, ловить ті язики й висушує. Поруч біля нього слоїк повен привабливих слів. Язики клюють дуже охоче на слова. Правда, це мертві слова, що вже вийшли з ужитку і належать до мови, якою ще мати мене заколисувала. Та язикам байдуже.
На цій землі на лугах цвітуть люди. Щодня прилітають круки, збирають з них мед і відносять у чорні вулики. Люди під осінь відцвітають і сохнуть. Приходить тоді коса і скошує їх, лишаючи тільки голу стерню ніг.
Та на весні луги знову цвітуть, і з вух розквітлого народу скрапує золотий мед. Часом його так багато, що він заливає місто, яке розкинулося неподалік.
Мухи, які у ньому живуть, змушені вилазити на дахи і перечікувати повінь.
Колись давно-давно мед затопив нашу землю, лише одна праведна муха, збудувавши ковчег зуміла врятувати себе і дати нове життя.
Потім її посадили у пляшку, і всі приходять до неї, щоб подивитися, як виглядала їхня праматір.
Муха зсохлася до невпізнання. Лапки й крила давно відпали, і нагадує вона тепер маленьку грудочку болота, яку хтось виколупав з-під нігтя.
Часом з'являються поголоски, що це зовсім не та муха, яка збудувала ковчег, бо та вже давно розсипалася. Але, можливо, ці поголоски пускають самі працівники мавзолею, щоб підігріти інтерес відвідувачів.
1983
Досліди
Львівський художник Юрко Кох перш ніж що-небудь малювати уважно вивчав об'єкт. Нехай це буде навіть маленька нікудишня комашка, така, що й плюнути нема куди, а він все одно — візьме покладе на чисту серветку і під лупою вивчає її, як Гумбольдт.
Години через дві він починає відривати комашці ніжки, потім крильця, потім вусики, видовбує голкою очі, вставляє їй в задок тоненьку стеблинку споришу і надуває нещасну комашку до розмірів сливи.
В цей момент з'являється Ольга, перша дружина художника.
— Олю, хочеш чорнослив? — цікавиться він.
— В чоколяді? — цікавиться Ольга.
— Еге, в чоколяді, ги, ги-ги, — тішиться Кох і кладе їй у ротик роздуту комаху.
А Ольга — хрум, хрусь, плям, плям — і їсть.
Потім Кох іде в підвал, ловить павука, приносить, кладе під скло і продовжує вивчення.
Якось Ольга знічев'я сказала:
— Може б ти і мене намалював?
— Для цього я повинен тебе дослідити.
— Хоч зараз, — сказала вона, роздяглася і лягла на скляну поверхню.
— Добре, — рішуче відказав Кох і подався у підвал за пилкою.
1991
Легенди
Легенда
Зазвичай вони об'являлися в старій густій вербі. Спочатку тільки шелест, тільки шепіт, шемрання… потім мигтіли долоні і тонесенькі пальці. Наче грав хтось на фортеп'яні, бо згодом і шелест уже нагадував музику.
Вони ховалися в листі. Ми помічали часом їхні очі — здивовані й сміхотливі. Або вуста.
Коли ж ми розсували зелені штори верби і намагалися їх побачити, вони зникали, а шемрання влягалося.
Чорне дупло верби зяяло пусткою і гнівом. Ми тицяли в нього палками і розбігалися з вереском, коли зачували розлючене кректіння.
Їм було важко до нас призвичаїтись.
Коли вони вимерли, ми враз відчули себе дорослими і теж почали вимирати.
1987
Праісторія
Ті, що жили колись на землі, були диваками. Будовою своїх тіл навіщось наслідували будову всесвіту.
Одні з них мешкали собі в колінах, інші в ліктях, шлунку, або в п'ятах. Ще інші у вухах і носах, в очах чи під язиком. А були й такі, що облюбували собі місце в грудях за ґратами ребер, у непрохідних лабіринтах кишок, у руслах жил, або в карцері черепа.
Кожен вважав батьківщиною якусь частину тіла і в ній вирощував свою істину.
Ті, що мешкали ніде, — були ніким. Ніщо не могло розмножитись.
Оскільки ж їх було багацько, а істина таки одна, то вежа з черепів одного разу розсипалась і поховала усіх.
1980
Коріння
Сліпий і вбогий сад, що зріс на шкаралупці равлика, сповзає разом з ним в глухий закуток здичавілого городу, де тіні вологі й липкі кидаються зловтішно його обмацувати, облизувати і пробувати на смак. Ще зелений, але вже згірклий сік проступає на надкушених стовбурах і скрапує, скрапує…
Наляканий кущ аґресту скрикує в тонюсіньку щілинку неба, що прозирає крізь хащі, в надії уздріти око Господнє — зелене і стигле, як ягода аґресту.
Але тіні — це випари смерти, що вже чатує і розтирає закрижанілі пальці. Пожива так близько і така приступна.
Сад припадає на коліно й молиться сухою молитвою дерев, з яких по краплі витікає живиця, і перетворюються на карачкуваті хрести. Хрести, під якими ніхто не похований. Крім власного коріння.
1993
Вічність
Стою собі перед дзеркалом і зав'язую краватку.
Пропливають хмари під стелею.
Море хлюпає хвилями у підніжжі креденса.
Ліжка напинають вітрила. Вздовж прови пливуть знайомі русалки.
Вікно м'яко лягає на березі і вкривається смагою.
Крісла вирушають на водопій і не повертаються.
Підлогу заносить піском і намулом. Крізь щілини в дошках протискаються глибоководні підсліпуваті риби. Слизькі і зимні. Грайливо метляють хвостами.
Зелені водорості обплели мої ноги.
Хвилі затоплюють мене разом з дзеркалом.
Через тисячі літ, коли море відступить, знайдуть мене археологи і здивуються, що я так добре зберігся.
1982
Тінь
Він побачив тінь дерева. Взяв і ковтнув її. Тепер за ним ходила його власна тінь і тінь його дерева. Потім він так само вчинив з тінню хмаринки, їжака і квітки, а далі черга дійшла до будинку, стовпа і авта.
Він з насолодою також ковтнув тінь пролітаючого орла.
Довкола нього утворився темний круг з поперечником у три метри. Тепер він вже не міг розрізнити, де чия тінь. Навіть своєї він уже не пізнавав.
Йому нічого не залишалося, як те все виблювати.
Але
