Ги-ги-и - Юрій Павлович Винничук

Манна каша

Коли я був маленьким, то дуже не любив манної каші. Я так її ненавидів, що вона мені снилася ночами — наповзала на мене, наче велетенська дюна, пухирилася і булькала, лізла по ковдрі, добираючись до вуст, і я з переляку не втримувався і цюняв під себе. Каша тоді розтікалася і щезала, але я змушений був лежати у мокрому ліжку і тоді мені снилося, що я впав у діжку з квашеними огірками, а маленький чорний карлик б'є мене по голові, щоб я часом не виплив.

Коли мене годували кашею, то вигадували різні страхи.

— Їж кашу, — приказував татуньо, — бо як не з'їси, то прийде страшний карлик Сульфуль і скрутить тобі голівку. Тоді доведеться тобі ходити задом наперед. Уявляєш, як це смішно?

Замість сміятися, я гірко плакав і їв кашу.

Мама мала інший підхід.

— Їж кашу. Хто не їсть манної каші, в того випадуть усі зуби, а потім вуха і ніс. Далі повідпадають руки і ноги. На кого ти тоді будеш схожий, га?

Така перспектива не віщувала нічого доброго, тому я гірко плакав і їв кашу. Тим часом усе нові й нові страхи сипалися на мою бідну голівоньку.

— Якщо ти не з'їси кашу, то дідуньо вмре. Бачиш — він уже ледве ходить.

Я їв кашу і з радістю переконувався, що дідуньове здоров'я доправляється.

Лише одного разу їм не вдалося мене купити. Це було, коли вони сказали, що помре цьоця Теля, якщо я не з'їм каші. Цьоця Геля, мамина сестра, частенько гостювала у нас по кілька днів, і я з першого погляду проникнувся до неї тими ж почуттями, що й до манки. Найбільше мене дратувало те, що вона не вилазила з кльозету, принаймні завше, коли у мене виникала пекуча потреба зазирнути туди, вона вже там сиділа і безнадійно стогнала, можливо, із жалю, що розлучається зі своїми улюбленими кльоцками.

Наш дерев'яний кльозет розмістився у кінці городу серед густої кропиви. Я стояв і терпляче вичікував, переступаючи з ноги на ногу доти, доки нарешті не чулося, як тріщать її безмежні вічнозелені райтузи, які вона не без зусиль натягувала на своє безмежне черево. Тоді вже я підступав до дверей ближче, але в мить, коли вони розкривалися, не стримувався і дзюркотів по ногах, а цьоця Геля щасливо усміхаючись, випливала з кльозету, наче королівна з діамантової карети. Я з заздрістю дивився на її щасливий вигляд потім на мокрі штанці й, похнюпившись, плентався до хати дорогою обмірковуючи, куди б заховати татусів пасок.

Так от, коли я почув, що цьоцю Гелю можна таким простим способом зжити зо світу, то навідріз відмовився їсти кашу. Я не їв ц цілих три дні, дарма, що цьоця Геля, яку підмовила мама, лежала у ліжку і так жалібно стогнала, наче б її збиралися посадити на кілок.

Усі ті страхи, якими мене начиняли, не минули безслідно. Я відчув, що в мені розвинулася буйна фантазія, і, оскільки я стримати її не міг, то одного разу запитав тата:

— Татусю, чи коти можуть розмовляти, як люди?

— Тільки в казках.

— А вночі?

— Не мели дурниць.

— Чому ж тоді Мацько вчора вночі заліз до мене на ліжко і заговорив по-людськи?

— Тобі наснилось.

— Гм… Напевно, й справді мені наснилось… Але скажи мені, хто такий пан Зеньо?

— Пан Зеньо? Перукар з сусідньої вулиці. А що?

— Та бачиш, мені наснилося, ніби Мацько сказав, що пан Зеньо, коли тебе нема вдома, а я граю з хлопцями у футбола, приходить до нашої мами пити каву.

Того ж вечора мене відпустили гуляти, хоч я й не дуже рвався, а повернувшись, я побачив у мами під оком синець і подумав собі: який наш тато економний на відміну від мами, котра пригощає кавою сторонніх.

Іншого разу я розповів мамі, що цьоця Геля частенько навідується на стрих, ходить з кутка в куток і вигукує: «Миші, миші! Чи ви мені вишили шлюбну сукню? Якщо не вишили, то я зараз вас усіх попалю!» Потім робить вигляд, що хлюпає гасом з пляшки, а далі починає танцювати, розмахуючи руками.

Мої батьки перестрашилися не на жарт:

— Вона нас по світу з торбами пустить!

Наступного дня цьоцю Гелю відправили у божевільню, і я міг тепер з насолодою просиджувати у кльозеті, скільки мені заманеться.

1986

Пан професор і пан кат

Професор Клюсик жив наприкінці XVIII століття у Львові на вулиці Академічній і був чоловіком розсіяним, себто типовим професором, який інколи шукає по цілій хаті окуляри, маючи їх на носі. На щастя, він хоч і не мав дружини, але мав кебетну служницю, яка у такі хвилини не раз рятувала його дорогоцінний для науки час, гукаючи: «Пане пруфесор! Та роззуйте свої баньки! Та пудивітьсі на носа!»

Якось професор Клюсик, чимчикуючи з занять додому, вступив по шинку «Під Золотим Шницлем», а там за гальбою доброго пива зазнайомився з дуже приємним чоловіком, який сипав дотепами, як з решета. Панові Клюсикові так сподобався цей чоловік, що він його навіть запросив до себе на обід. Звісно ж він жодної підозри не мав, ким є його новий знайомий.

За обіднім столом професор з задоволенням слухав оповіді нового знайомого про цікаві випадки зі своєї практики. А практикував він на посаді міського ката. Правда, професор цю страшну правду ще ніяк не міг усвідомити, бо сприймав катові оповідки, як бурхливу фантазію.

За десертом кат нарешті второпав, що господар сприймає його не так, як йому цього хотілося б і, щоб якось наочно задемонструвати свою майстерність, піймав під столом кота і одним ударом ножа відсік йому голову.

Пан Клюсик з почуттів гостинності навіть не пробував обуритися, ба, навпаки, сказав: от і добре, цей розбишака мені страшенно набрид.

Проте ката не задовольнила така відповідь, адже він не почув вигуків захоплення своєю майстерністю. І тоді він, вловивши момент, коли покоївка з мокрими очима, які щойно оплакали бідного котика, подала вино, кат схопив її за поділ і повалив на підлогу. Покоївка була дівкою дебелою, але й кат мав свою вагу, і вони довгенько борюкалися, доки катові не вдалося скрутити їй руки і ноги. На додачу він ще й забив їй рота кляпом.

Пан Клюсик на те все дивився досить спокійно, бо так по-правді, покоївка вже йому мало на голову не вилазила, і він би сам із задоволенням дав їй пару кляпсів по задниці. Однак кляп його нервував.