Ги-ги-и - Юрій Павлович Винничук
— Здохнути можна! — вигукнув господар. — Але я маю іншу інформацію. Поети полюбляють ласувати жаб'ячим кав'яром.
— Хто? Я? — запанікував поет. — Та я ніколи в житті…
— Перестань, — махнув примирливо лапою Жаб. — Якось я бачив, як ти наклав он там під берегом цілу купу. Хочеш сказати, що це перетравлені сонячні зайчики?
— Ні-ні… Але я залюбки ласую водоростями… ака… кав'яру ще не пробував…
— Ось і моя дружина. Ти знаєш, хто це? — звернувся він до великої пузатої Жаби. — Поет.
— Той, що пожирає нашу ікру?
— Та ніколи в житті! — заметушився Жучок. — Я водорості… водорості…
— Не слухайте його, — озвався оновлений Гідра. — Я цих жуків знаю. Жеруть вашу ікру, як має бути.
— Та це ти сам і жереш! — боронився поет. — Оно який випасся!
— Я за ним давно спостерігаю, — сказав господар. — Він нічого не їв на гостині.
— Поезію я люблю, — облизалася Жаба і, згрібши лапами Жучка, відкусила йому голову.
— Смачний? — поцікавився Жаб. — Шкода, що я вже ситий.
— Ну, як тобі сказати… Сухуватий.
— Ану-ну, — підповз Гідра, — пригостіть і мене бодай лапкою.
— Та беріть хоч усього, — відказала Жаба. — У мене пропав поетичний настрій.
1991
Урок ботаніки
Учитель ботаніки пан Марцеліус Помпка вів урок в оранжереї.
— Ця рослина називається упириця, — сказав учитель. — її назвали так через те, що вона любить висисати кров у комах. Але також у дрібних звірят — мишей, щурів, зайців… Цим і харчується. Але не тільки дрібними звірятами.
Тут він схопив за вухо одного з учнів і продовжив:
— Ану, діти, що вчинив сьогодні цей малий свинтус?
І діти хором відповіли:
— Він кинув крейдою і попав панові вчителеві в ніс.
— Справді. Так воно й було. А тепер, юний бешкетнику, тебе чекає покарання, — і з цими словами учитель штовхнув бешкетника просто в кущі упириці.
Гілки, мов мацаки спрута, вчепилися в малого, втягли його в себе, і видно було, як рослина кайфує з розкоші. На очах школярів обличчя неслухняного хлопчика почало біліти, кров, залишаючи його тіло, переливалася в рослину. За короткий час галузки відпустили свою жертву — безвільну оболонку зі шкіри та кісток.
Вчитель голосно висякався і сказав:
— Та-ак… а тепер, дітки, перейдемо до іншої рослини, яка називається душиця…
1984
Перелітка і квітка
— Яка чудесна квітка! — вигукнула Перелітка, побачивши чудесну квітку.
Взагалі вона мала намір назбирати китицю квітів, щоб поздоровити з іменинами свою подругу. Але ця квітка настільки її схвилювала, що Перелітка впала перед нею на коліна і стала її нюхати, гладити, пестити, цілувати, облизувати. Квітка від несподіваного збудження розкрила великі червоні пелюстки. Всередині вона палахкотіла сліпучим жаром. Перелітка, не тямлячись від захвату, встромила голову у саму чашу квітки, щоб поцілувати її яскраве серце.
І в цей момент квітка раптово затраснула пелюстки і відкусила Перелітчину голівку. Потім з квітки долинуло апетитне хрум-хрум-хрум, але Перелітка цього вже не чула. Невинна душа її злетіла до небес, де чекали її такі самі невинні душечки переліток схруманих чудесними квітами.
1994
Співучий камінь
Камінь, що співає, завше викликає підозру. З якого б це дива йому співати? Щасливим його не назвеш. Лежати при дорозі непорушно і мліти під сонцем, дощем і снігом — доля незавидна.
Може, він співає зі смутку? Буває й таке. Буває. Співає дехто й зі смутку. Але чого йому сумувати? Лежиш собі при дорозі — і жодних турбот. Усі тебе намагаються обійти, об'їхати, перескочити. Та тут і загордишся чого доброго.
Чого співати? Незрозуміло… Хіба що з нудьги. Буває й таке. Але звідки взятися нудьзі? Вгорі небо з хмарами. Можна безконечно спостерігати, як хмари утворюють різні там хвигури. Часом то такі хвигури, що тільки камінь не усміхнеться. А поруч річка дзюркоче. Теж не зле. Дорога куріє. Хто проїхав, хто пройшов — усіх тобі видно. Чого нудьгувати?
А бач — співає. Обріс мохом, почорнів, а співає. Про що співає? Богу одному відомо. Цього співу ніхто не чує. Камінь співає мовчки. І невідомо, чи він взагалі співає.
Бо так по-правді — чого йому співати?
1990
Квадратовий кіт
Цей кіт не такий, як усі. Це дивовижний і рідкісний кіт. Невідомо, щоправда, чи він один такий, чи це ціла порода, бо якщо порода, то, мабуть, вже кимось описана. Оскільки мені про це ще нічого невідомо, то зупинимося на такій версії — це останній з великої породи квадратових котів, яка вимерла за незрозумілих обставин.
Бо й справді! Чого б то було їм вимирати? Ну, квадратові, ну, в глечик зі сметаною не влазили, ну, неповороткі. Але щоб через це вимирати? Мало хто нині квадратовий. Наприклад, я в душі абсолютно квадратовий. Назовні циліндроподібний, а от всередині… Усі ходять і прицмокують язиками: який же ти циліндричний! А я ж чудово знаю, що всередині я квадратовий. І думки в мене квадратові. І мрії. І наміри. Уява теж. Інакше як би я міг сприйняти квадратового кота? Я би просто не звернув на нього уваги. Мало які квадрати на дорозі валяються!
Зустріч з останнім квадратовим котом вивела мене з рівноваги. Я зупинився і почав його вивчати з метою написання трактату.
Тим часом квадратовий кіт поводив себе дуже спокійно і, здавалося, не звертав на мене жодної уваги. Зрештою, упевнитися в цьому я й не міг, бо не бачив його очей. Та й не тільки їх, а й цілої морди. Вся вона була в квадраті. Не видно було й хвоста, за подригуванням якого вдалося б зрозуміти, як він ставиться до мене. Ані вух, ані лап — чорт знає що. Переді мною лежав суцільний квадрат, який нагадував лише квадрат, але я був упевнений, що це не простий квадрат, а квадратовий кіт, хоча він нічим не відрізнявся від буденного квадрата. Він навіть не нявчав, а лежав непорушно, мов зужита запчастина якогось механізму.
Небо заволокли хмари, і я зрозумів, що докінчити обстеження квадратового кота в природних умовах мені не вдасться. Я схилився, підняв його і, обережно склавши вчетверо, заховав до кишені. Тепер це був зовсім маленький квадратик, який лежав собі покірно і грівся теплом мого тіла, наче звичайна картка паперу.
Коли залопотіли од вітру дерева, загримів грім і перші краплі дощу упали на мене, я кинувся бігти. Та було вже пізно — небо
розкололося, і злива затопила світ. Заки я добіг додому, то вимок, як хлющ. Вдома
