Ги-ги-и - Юрій Павлович Винничук
Не чуючи такого знайомого і звичного запаху, Роза занепокоїлася і обережно-преобережно запустила долоню під себе.
Те, що випало їй у жменю, не було ані теплим, ані важким. Воно було легеньким, оксамитним і приємним на дотик.
Коли подивилась, то побачила повну жменю трояндових пелюсток. Ах, так ось звідки цей божественний запах!
Роза відкинула непотрібну газету й, випроставшись, зазирнула в діру на сідалі. Вся дотеперішня її продукція, плід кількарічних зусиль, був тепер увесь прикрашений рожевими і червоними пелюстками.
— О Боже! — зойкнула вона. — Я какаю трояндами!
І тут її осінив здогад:
— Може, я свята?
Ця гадка настільки її ошелешила, що Роза вийшла з виходку в якомусь сомнамбулічному стані, заточуючись і хапаючи роззявленим ротом повітря.
Так вона дійшла до хвіртки і, угледівши на вулиці пана Бомблика, пролопотіла:
— Я-троянда! Я-райська троянда! Пришпиліть мене до камізельки!
Пан Бомблик протер очі і бовкнув:
— Що з вами, пані Розо? Покажіть мені спочатку ту шпильку, якою можна було б вас пришпилити. А так, між нами, то, пані трояндо, не зашкодило б вам свої майталеси вбрати, а то вже геть виваляли.
— Що? Майталеси? Які майталеси?
Роза ошелешено глянула собі на ноги і мало не зомліла — так і є, вона забула вбрати майтки! Тепер цей рожевий фланельовий лантух, в якому б завиграшки помістився центнер бараболі, волочився за нею по землі.
Але Роза оговталася досить хутко і граційним порухом своєї ніжки закопнула майтки в кущі порічок, сказавши:
— Вони вже мені не потрібні.
— Як на мене, — сказав пан Бомблик, — то вони ще не виглядали аж так безнадійно. Моглибисьте ще поносити.
— Але віднині мені вже не треба трусів!
— Пані Роза, певно, дістала свірка? — поцікавився пан Бомблик, ґречно подзьобавши свого лоба вказівним пальцем. — Можна відцуратися майна, хати, навіть батьківщини, але — майток? Навіть ті, як їх… папуаси носять лопухи. Без майток нині хіба янголи ходять.
— А я і є янгол! — хіхікнула Роза, тішачись тупістю сусіда.
— Ви — янгол? — не довірив той. — 3 такою дупою? Перепрашаю, пані Розо, але мусілисьте нині рано впасти на голову. Помацайте лишень, чи нема на тім'ячку ґулі.
— Ах, пане Бомблик, ви ще нічого не знаєте, але коли дізнаєтесь — ах! У мене нема слів. Але ходімо, ходімо, я вам щось покажу.
Сусід насмішливо потупцяв за нею в той самий затишний куточок саду, де стояв старенький вифарбуваний на зелене виходок…
— Прошу зайти і полюбуватися.
— Ще чого! — обурився той. — Я таким добром і в себе полюбуватися можу. Чим ваше файніше від мого?
— А ви таки зазирніть, то переконаєтесь.
Пан Бомблик прочинив обережно двері з такою міною на обличчі, наче б заходив до атомного реактора.
Запах троянд вдарив у ніс, і він зашморгав часто-часто, принюхуючись і задумливо аналізуючи таке загадкове явище. Далі зайшов усередину і зазирнув до віконця, котре було вирізане у формі серця.
— Ага, — кивнув, — так я і мислив собі.
— Ну, що? Тепер переконалися?
— Тепер переконався.
— Справді? Що я — янгол?
— Ні, що ви вар'ятка.
— Але чому? Чому ви мене ображаєте? — заломила руки Роза.
— Я вас не хочу образити, але ви самі наражаєте себе на образи. Вам ся захотіло з мене покпити, і ви з мене дурного робите. Але я є хлоп не дурний і зара бачу до чого йде. Я вам так скажу, пані добродійко, же ви потребуєте хлопа. Без хлопа жінка дуріє, кров б'є в голову, а від того ґумка на майтках пукає.
— Але ж я завжди мала повно хлопів!
— Яких хлопів? Хіба то хлопи? Та ж то пияцюри!
— Пане Бомблик, я колись читала, що ще в біблейські часи якась проститутка стала святою. Чому нею не можу стати я? Я не тільки какаю трояндами, я ще й літаю!
Бомблик про всяк випадок перехрестився:
— Свят-свят-свят! Пані Розо, щоби вам злетіти, треба реактивного двигуна в дупу закрутити.
— Не вірите! — Роза змахнула руками і щосили підстрибнула.
Бомблик щиро зітхнув і почалапав до хати.
Роза виповзла з будяків, сумно чіхаючи подряпане тіло.
Ні, вона так не здасться. Вона доведе, що й така, як вона, може творити чуда.
Якось поштар кинув листа з Америки до нашої скриньки.
— Піди до Рози та занеси листа, — сказала мама. — Можеш запхати просто в двері.
Навіть якби я хотів, то не міг би запхати листа у двері, бо вони були розкриті навстіж. Зайве й казати, що це мені було якраз на руку, бо мене завше приманювало таємниче життя Рози, і я будь-що прагнув потрапити до її робочого кабінету.
Я тихенько прокрався в сіни і приклав вухо до дверей. Був ранок, і Роза ще не працювала. Я постукав.
— Прошу! — озвалася господиня.
Я побачив її на ліжку, як і сподівався, зовсім голу. Лежала, розкинувши ноги й склавши руки на широкому животі. Поглядом я одразу ж прикипів до її живота, і в мене мороз пішов попід шкіру. Роза лежала до мене ногами й бачити мене не могла. Для цього мусила б звести голову.
— Хто там?
— Це я, ваш сусід, — відказав я.
— А-а, заході, дєточка. Там на столі є канфєтка. Вгощайся.
— Спасібо.
Я старанно вимовляв російські слова, наче диктор радіо. Але не рухався з місця, бо лише з тієї позиції міг безборонно розглядати Розу. Я уявляв собі, як на оцю гору вилазили дядьки і яких їм зусиль вартувало, щоби втриматися і не зісковзнути. Моя б нога там помістилась завиграшки, подумалося мені.
— Мама передала вам ліста.
— Какого гліста?
— Е-е… пісьмо… от, що передала.
— Пісьмо? Від кого? Невже з Америки?
— Еге, з Америки. А марку можна взяти?
— Марку? Гм… Можна. Але ти мені за це, дєточка, прочитай пісьмо.
Ну й везе ж мені сьогодні, тішився я.
В листі її чоловік сповіщав, що одружується з власницею ковбасної крамниці.
Роза важко крекнула і сіла.
— От падлець! От негідник! Я на нього все своє здоров'я угробила! І це той, що казав до мене: «Мій тюльпанчик!» Та-ак… зараз я йому напишу… Ні, ти напишеш. Пиши!.. Ромуальд! Ти свиня, скотина, падлюка і цей… як його, одним словом… залиш місце. Ти не знаєш, кого покинув. Про Розу вже в газетах пишуть… — Тут вона схопила першу ліпшу газету, що валялася на підлозі, і прочитала: «Ідя навстрєчу рєшєніям XXI с'єзда… е-е… Роза постоянно увілічуваїть надої…»
