Сяйво - Стівен Кінг

Будь ласка, перестаньте мене тягти! — закричав він, і в голосі звучало таке страждання, що його відпустили. Потім прийшли сльози; схлипуючи, малий упав між вікном і диваном, а батьки безпомічно дивилися на нього — так діти дивляться на іграшку, яку розламали в бійці, з'ясовуючи, чия вона. У каміні, як ручна граната, вибухнула ще одна соснова шишка, і всі здригнулися.

Венді дала Денні дитячого аспірину, а Джек уклав його ь ліжечко, під ковдру. Хлопчик не протестував. Він миттю заснув, сунувши великий палець у рот.

— Не подобається мені це, — сказала вона. — Йому гірше.

Джек не відповів.

Венді лагідно, без гніву, без посмішки глянула на нього.

— Хочеш, щоб я вибачилася за те, що назвала тебе виродком? Добре, вибач. Та однаково, бити його не треба було.

— Знаю, — пробурмотів він. — Це я знаю. Що, чорт забирай, на мене найшло?

— Ти обіцяв, що ніколи більше його пальцем не торкнеш.

Він із люттю глянув на дружину, але лють одразу вляглася. Раптом, із жалем і жахом, Венді зрозуміла, яким Джек буде в старості. Раніше вона жодного разу не бачила його таким.

(?яким?)

«Переможеним, — відповіла вона сама собі. — Він як побитий».

Він сказав:

— Я завжди думав, що вмію тримати своє слово.

Венді підійшла й поклала долоню Джекові на руку.

— Добре, проїхали. А коли рятувальник приїде перевірити, як ми тут, скажемо йому, що всі хочемо спуститися вниз. Гаразд?

— Гаразд, — сказав Джек і в цей момент (принаймні) мав на увазі саме це. Так само щиро він думав, дивлячись зранку після пиятики в дзеркало на своє бліде змучене обличчя: «Покину. Зав’яжу раз і назавжди». Але ранок змінювався нч день, а вдень Джек почував себе трохи краще. А тоді приходив вечір. Як сказав хтось із великих мислителів двадцятого століття, вечір — час гріхопадінь.

Він виявив, що хоче, щоб Венді запитала його щодо живоплоту, щоб запитала, що мав на увазі Денні, коли казав: «Ти знаєш, тому що бачив...» Якби вона спитала, Джек усе б їй розповів. Усе. Про кущі, про жінку в тому номері. Навіть про пожежний шланг, що начебто дивився не в той бік. Але де варто було зупинитися в зізнанні? Чи можна сказати їй, що викинув магнето? І що якби він не зробив цього, всі вони могли б уже зараз бути в Сайдвіндері?

А вона сказала ось що:

— Хочеш чаю?

— Так. Чашка чаю була б дуже доречною.

Венді рушила до дверей, трохи загаявшись на порозі, щоб розтерти під светром передпліччя.

— Я винна не менше, ніж ти, — сказала вона. — Бо що ж ми робили, поки хлопчик переживав цей... сон, чи що це було?

— Перестань, — відповів Джек. — Усе минулося.

— Ні, — відповіла Венді і якось дивно, неспокійно посміхнулася. — Не минулось.

І вийшла заварювати чай, залишивши Джека сторожити сина.

36. Ліфт

Отямившись від неглибокого, неспокійного сну, у якому за ним по безконечному засніженому полю гналися величезні силуети незрозумілих обрисів, Джек спершу вирішив, що сон триває: у пітьмі чулися невиразні механічні шуми — брязкіт, клацання, гудіння, деренчання, тріск і шерех.

Потім поруч із ним у ліжку піднялася Венді, і він зрозумів, що це не сон.

— Що це? — Холодні, як з мармуру, пальці дружини охопили його зап’ястя. Джек притамував жагуче бажання струсити їх — звідки, чорт забирай, йому знати, що це таке? Годинник зі світним циферблатом повідомив з нічного столика: без п’яти дванадцята.

Знову щось загуділо. Голосний, рівномірний гул, що зовсім непомітно змінював тон. Він припинився, почулося клацання. Деренчливе «бум!». Глухий удар. Гудіння відновилося.

Ліфт.

Денні сів у ліжку.

— Тату? Тату? — голос був сонним і переляканим.

— Доко, я тут, — сказав Джек. — Залазь-но до нас. Мама теж прокинулася.

Зашелестіли простирадла — це Денні влігся між ними.

— Це ліфт, — прошептав він.

— Правильно, — підтвердив Джек. — Усього лише ліфт.

— Тобто як це всього лише? — зажадала відповіді Венді. У голосі почулася льодова нотка істерії. — Середина ночі. Хто ж у ньому катається?

Гууууууу. Клінк-кланк. Тепер — над головою. Деренчать, зачиняючись, дверцята, відчиняються й зачиняються двері на поверхи. Потім знову гул мотора й тросів.

Денні тихенько заскиглив.

Джек спустив ноги з ліжка на підлогу.

— Може, коротке замикання? Я перевірю.

— Не смій виходити з кімнати!

— Не дурій, — сказав він, натягаючи халат. — Це моя робота.

Венді одразу вискочила з ліжка слідом за ним. За собою вона поволокла Денні.

— Ми теж підемо.

— Венді...

— Що таке? — тужно запитав Денні. — Що сталося, тату?

Той замість відповіді пішов геть із сердитим, застиглим обличчям. Біля дверей він підв’язав халат поясом, відчинив їх й вийшов у неосвітлений коридор.

Венді на мить завагалася, так що першим з місця рушив Денні. Вона швидко наздогнала його, і в коридор вони вийшли разом.

Джек не ввімкнув світло. Вона пошукала вимикач, що запалював чотири лампи під стелею коридорчика, що вів до основного коридору. Джек, що обігнав їх, уже звертав за ріг. Вимикач цього разу знайшов Денні. Він підняв нагору всі три важільці. Коридор, що вів до сходів і шахти ліфта, освітився.

Джек стояв на майданчику з лавочками й плювальницями — нерухомо стояв перед закритими дверима ліфта. Він здався Венді якоюсь абсурдною версією сучасного Гамле-та — вицвілий картатий халат, коричневі стоптані тапочки зі шкіри. Нерішуча фігура, яку так загіпнотизувала трагедія, що насувається, що відвести її або як-небудь змінити стан справ цій людині не під силу.

(перестань, що це, Господи, за божевільні думки)

Її долоню боляче стиснула рука Денні. Хлопчик наполегливо дивився на неї знизу вгору, обличчя напружилося, на ньому відбилася тривога. Вона зрозуміла: Денні вловив плин її думок. Неможливо було сказати, як багато — або мало — з них йому зрозуміло, але Венді почервоніла, почуваючи себе майже так, ніби