Відродження - Стівен Кінг
«Відродження» Стівена Кінга — це захоплюючий роман, що виводить читача за межі реальності та вводить у світ магії, загадок та внутрішніх боротьб. Цей твір — справжній подарунок для поціновувачів таланту Короля жахів.
Сюжет розгортається у тихому містечку, де таємничий герой Джеймс Кеннеді випадково виявляє, що він може виконувати дивовижні чарівні чини. Але разом із надздібностями приходить і велика відповідальність. Джеймс стає учасником неймовірних подій, що виводять його на межу світів та викликають внутрішні конфлікти.
Стівен Кінг, в своєму традиційному майстерному стилі, створює виразні образи та глибокі характери, які вивчають найтемніші куточки людської душі. Автор майстерно поєднує жах та фентезі, розкриваючи перед читачем неймовірні можливості світу, де реальність переплітається із фантастичними елементами.
Readbooks.com.ua — ваш надійний партнер у світі літератури. Ми запрошуємо вас на захопливу подорож «Відродженням» разом із Стівеном Кінгом та іншими талановитими авторами. Наша онлайн-книгарня дозволяє зручно та легко замовляти та отримувати ваші улюблені твори.
«Відродження» — це не лише книга, а емоційна подія, яка змінить ваш світогляд і залишить незабутній слід у вашій душі. Оберіть readbooks.com.ua для вашого читацького вибору та насолоджуйтеся кращими творами світової літератури в будь-який час та в будь-якому місці. Приєднуйтеся до нашої книжної спільноти та відкривайте нові горизонти читання разом із нами.
Стівен Кінг
«Відродження»
Обережно! Ненормативна лексика!
Це художній твір. Будь-які відсилання до історичних подій, реально існуючих особистостей або місць використовуються в художніх цілях. Усі назви й імена персонажів є витвором авторської уяви, а будь-яка схожість із реальними подіями, місцями або персоналіями, сучасними та історичними, є цілком випадковою.
Ця книга для декого з тих людей, які змурували мій дім:
Мері Шеллі,
Брема Стокера,
Г. Ф. Лавкрафта,
Кларка Ештона Сміта,
Дональда Вандрі,
Фріца Лейбера,
Оґеста Дерлета,
Ширлі Джексон,
Роберта Блоха,
Пітера Страуба.
А також для АРТУРА МЕЙЧЕНА, чий коротенький роман «Великий бог Пан» не давав мені спокою все життя.
Не мертве те, що може вічно спати, А по мільярдах літ і смерть здолати.
Г. Ф. Лавкрафт
I. «П’ятий персонаж». Гора Череп. Тихе озеро
Щонайменше в одному наше життя справді схоже на кіно. Головний акторський склад — це ваші родичі та друзі. Серед акторів другого плану — сусіди, колеги й випадкові знайомі. Також є епізодичні ролі: касирочка з прегарною усмішкою в супермаркеті, приязний бармен у місцевому шинку, хлопці, з якими ти займаєшся в спортзалі три дні на тиждень. А ще тисячі інших — людей, які течуть потоком крізь кожне життя, неначе вода крізь сито, стрічаються вам раз — і більше ніколи. Підліток, що гортає комікси у книгарні «Барнз & Ноубл», той, повз котрого вам довелося протискатися (бурмочучи «перепрошую»), щоб дістатися до журналів. Жінка на сусідній смузі на світлофорі, котра скористалася моментом, щоб підфарбувати губи. Мама, що витирає морозиво з обличчя свого карапузика в ресторанчику на узбіччі, де ви зупинилися перекусити. Торговець, який продав вам пакетик арахісу на бейсбольному матчі.
Та іноді в житті з’являється людина, що не вписується в жодну з цих категорій. Це джокер, який вистрибує з колоди через довільні проміжки часу протягом багатьох років, і частенько — у кризові моменти. У кінематографі таких називають «п’ятими персонажами»[1], або ж ініціаторами змін. Коли він вигулькує у фільмі, ви знаєте, що він там, бо його туди вписав сценарист. Але хто пише сценарії наших життів? Доля чи випадковість? Я хочу вірити, що останнє. Я хочу цього всім серцем і душею. Коли я думаю про Чарльза Джейкобза — свого «п’ятого персонажа», свого ініціатора змін, свою відплату, — мені нестерпно навіть уявляти, що його присутність у моєму житті була бодай на дещицю пов’язана з долею. Бо це б означало, що всім цим жахливим подіям — цим страхіттям — судилося статися. А якщо це так, то не існує ніякого світла, і наша віра в нього — тупа ілюзія. Якщо це так, ми живемо в пітьмі, мов тварини в норі чи мурахи в глибинах мурашника.
І ми тут не самі.
* * * * *
На мій шостий день народження Клер подарувала мені військо, і однієї суботи в жовтні 1962-го я готувався до великої битви.
Я з великої родини (було нас четверо хлопчиків і одна дівчинка) і, як найменшенький, завжди діставав багацько подарунків. Найкращі дарувала Клер. Не знаю чому: тому, що вона була найстарша, чи тому, що була єдиною дівчинкою, чи те й те водночас. Але з усіх кльових штук, які я отримав од неї за всі роки, те військо було, безумовно, найкращим. Воно складалося з двох сотень зелених пластмасових солдатиків, деякі були з гвинтівками, деякі — з автоматами, ще до десятка кріпилися трубкоподібні штукенції, які вона називала мінометами. А ще там було вісім вантажівок і дванадцять джипів. Та найкрутішою з усього цього добра виявилася коробка, в якій воно продавалося: картонна скриня, розфарбована в камуфляжних зелено-коричневих відтінках, з трафаретним написом «ВЛАСНІСТЬ АРМІЇ США» спереду. А знизу Клер власноруч дописала трафаретом: ДЖЕЙМІ МОРТОН, КОМАНДИР.
Тобто я.
— Я побачила рекламу ззаду на Терріній книжці коміксів, — пояснила вона, коли я закінчив вищати з радощів. — Вирізати її він мені не дозволив, бо скупердяга…
— Саме так, — відповів Террі. Йому було вісім. — Я скупердяга старший брат. — Він розгорнув два пальці вилкою і заткнув собі ними ніздрі.
— Ану годі, — приструнчила нас мати. — У дні народження жодних суперечок між братами, будь ласка й дякую. Террі, витягни пальці з носа.
— Ну от, — продовжила Клер, — я скопіювала купон і відправила за вказаною адресою. Боялася, що вчасно не дійде, але дійшов. Я рада, що тобі подобається. — І вона поцілувала мене у скроню. Вона завжди мене туди цілувала. Стільки років минуло, а я досі ніби відчуваю ті ніжні поцілунки.
— Мені дуже подобається! — Я притиснув скриню до грудей. — Мені буде подобатись цілу вічність!
Було це після сніданку, на який подали млинці з чорницями і з беконом, мої улюблені. Нам усім на дні народження готували наші улюблені страви, а після сніданку дарували подарунки, там, у кухні з дров’яною плитою та довгим столом і нашим одоробалом (як ми її називали) — пральною машиною, яка вічно ламалася.
— Ціла вічність для Джеймі — це, типу, п’ять днів, — підштрикнув Кон. Йому було десять, він був худенький (хоча згодом роздобрів) і вже тоді мав нахил до точних наук.
— Молодець, Конраде, — сказав наш тато. Він був одягнений у робоче — чистий комбінезон із вигаптуваним золотими нитками іменем (РИЧАРД) на лівій нагрудній кишені та написом на правій кишені «РІДКЕ ПАЛИВО МОРТОНА». — Я вражений.
— Дякую, татусю.
— Твій гострий язичок здобув тобі приз — допомогти матері прибрати після сніданку.
— Сьогодні черга Енді!
— Була черга Енді, — виправив тато, поливаючи сиропом останній млинець. — Бери рушника, Гострий Язичок. І старайся нічого не розтрощити.
— Ти його розпестиш, — пробурчав Кон, але рушника взяв.
Конні не так уже й помилявся щодо того, як я розумію вічність. Уже через п’ять днів гра «Операція»[2] припадала пилом у мене під ліжком (однаково там бракувало деяких частин тіла, Енді купив її на доброчинному розпродажі в місцевому клубі «Юріка Ґранж» за четвертак). Туди ж відправилися пазли — подарунок від Террі. А Кон подарував мені «В’юМайстер»[3], і ті затрималися трохи довше, але зрештою теж загриміли в шафу і більше їх ніхто не бачив.
Від мами й тата я дістав одяг, бо мій день народження припадає на кінець серпня і того року я мав піти в перший клас. Нові штани й сорочки викликали в мене приблизно такий самий захват, як і налагоджувальний екран телевізора, але я постарався енергійно подякувати. Думаю, вони легко мене розкусили —