Сяйво - Стівен Кінг

(Не хочеш поїхати? Не можеш?)

«Оверлук» хотів, щоб вони залишилися, і Джек теж хотів цього. Усі, навіть Денні. Може, «Оверлук», наче величезний Семюель Джонсон24, вибрав Джека на роль свого Босвелла25. Кажете, новий сторож пише? Чудово, найміть його. Настав час визначитися, однак спершу позбудьмося цієї жінки й синка, який пхає свого носа куди не слід. Ми не хочемо, щоб його відволікали. Ми не...

Джек стояв біля кабіни снігохода, і головний біль повертався. До чого все звелося? Поїхати чи залишитися. Дуже просто. І нема чого ускладнювати. Ми їдемо або залишаємося?

«Якщо їдемо, скільки мине часу, перш ніж ти знайдеш у Сайдвіндері яку-небудь тамтешню діру, — запитав його внутрішній голос, — темну комірку з паршивим кольоровим теликом, де неголені безробітні цілісінькі дні дивляться розважальні програми, вбиваючи час. Де в чоловічій вбиральні смердить сечею, якій не менше двох тисяч років, а в очку унітаза завжди плаває бичок «Кемела»? Де склянка пива — тридцять центів, закушуєш сіллю, а в музичний автомат завантажено сімдесят старих “кантрі”?»

Скільки часу? О Господи, як же він боїться, що часу знадобиться зовсім небагато.

— Я не можу виграти, — дуже тихо мовив він. Ось воно. Немов Джек намагається грати в «солітер», але з-під руки пропав туз.

Він різко нахилився до мотора «Скіда» і висмикнув магнето. Легкість, з якою воно відірвалося, викликала нудоту. Джек глянув на нього, потім пройшов до задніх дверей сараю й відчинив їх.

Звідти відкривався нічим не загороджений вид на гори — у мерехтливому блиску ранку вони були красиві, як на поштовій листівці. Угору по схилу, майже на милю, до перших сосон простиралася сніжна цілина. Джек кинув магнето в сніг так далеко, як тільки зумів. Воно полетіло значно далі, ніж мусило, і впавши, зметнуло легку сніжну хмарину. Вітерець відніс сніжну крупу до нових місць відпочинку. Розсіяти її, он воно як. Нема чого тут дивитися. Усе пройшло. Розсіялося.

Джека обійняло почуття спокою.

Він довго простояв у дверях, дихаючи чудовим гірським повітрям, потім рішуче зачинив їх і пішов через інші двері сказати Венді, що вони залишаються. По дорозі він затримався й погрався в сніжки з Денні.

Настало 29 листопада. Три дні тому був День подяки. Останній тиждень видався на славу. Такого обіду, як на День подяки, вдома їм ще не доводилося їсти. Для розмаїтості Венді приготувала індичку Діка Геллорана, але всі наїлися від пуза, навіть не приступивши до розчленовування веселої пташки. Джек простогнав, що їстимуть вони тепер індичку до кінця зими — у сандвічах, з локшиною, у сметані, із сюрпризом...

Венді ледь посміхнулася.

— Ні, — сказала вона, — тільки до Різдва. А потім буде каплун.

Джек і Денні хором застогнали.

Синці із шиї Денні зникли, а з ними — майже вс!і страхи. У День подяки Венді катала сина на санках, а Джек працював над п’єсою, яка вже наближалася до завершення.

— Усе ще боїшся, доко? — поцікавилася Венді, не знаючи, як запитати не настільки прямо.

— Так, — просто відповів той, — але тепер я тримаюся в безпечних місцях.

— Тато каже, що рано або пізно лісники зацікавляться тим, чому ми не виходимо на зв’язок по рації. І приїдуть подивитися, чи все гаразд. Тоді можна буде поїхати. Нам з тобою. А тато залишиться до весни. У нього є на це вагомі причини. У певному сенсі, доко... знаю, тобі важко це зрозуміти... ми загнані в кут.

— Ага, — ухильно відповів хлопчик.

Цього сяючого полудня батьки залишилися вдвох нагорі, і Денні знав, що вони кохаються. Зараз вони задрімали. Денні знав, вони щасливі. Мама ще побоювалася, а ось татова позиція була дивною. Начебто він зробив щось дуже важке, і зробив правильно. Але, схоже, Денні не цілком розумів, що саме. Батько навіть у думках ретельно охороняв це. Денні міркував: чи можна радіти вчинку й одночасно соромитися його настільки, щоб намагатися про нього не думати? Питання не давало спокою. Денні вважав, що коли все гаразд, такого бути не може. Як не намагався хлопчик проникнути в батькові думки, проступала лише невиразна картинка: високо в пронизливо-синьому небі кружляло щось на кшталт восьминога. Два рази Денні зосереджувався доволі сильно, щоб уловити, що це, і обидва рази тато раптом упирався в нього таким пронизливим і страхаючим поглядом, начебто знав, чим Денні зайнятий.

Зараз Денні у вестибюлі готувався вийти на вулицю. Він гуляв часто, прихоплюючи то санки, то снігоступи. Йому подобалося бувати поза готелем. Коли він опинявся за'двери-ма, на сонячному світлі, у нього немов гора падала з пліч.

Хлопчик приніс стілець, став на нього, із шафки біля танцювального залу дістав куртку й стьобані штани, а потім сів, щоб їх надягти. Чоботи лежали в коробці для взуття. Він натягнув їх, а коли заходився шнурувати й зав’язувати акуратним «бабусиним» вузлом сирицеві шнурки, то язик від старанності виповз з куточка рота назовні. Рукавиці, лижна маска — і готово.

Пройшовши через кухню до чорного ходу, хлопчик спинився. Йому набридло гратися на задньому дворі, до того ж у ці години місце, де він грався, закривала тінь готелю. Денні не подобалося бути в тіні «Оверлука». Він вирішив, що замість цього надягне снігоступи й сходить на дитячий майданчик. Дік Геллоран велів триматися подалі від кущів живоплоту, але думка про звірів-дерев не надто переймала хлопчика. Зараз їх поховали під собою замети, виднілися лише підвищення невизначеної форми — колись вони були головою кролика й хвостами левів. Отак визираючи з-під снігу, вони здавалися радше безглуздими, ніж страхаючими.

Денні відчинив чорний хід і взяв із майданчика для підвозу молока свої снігоступи. П’ять хвилин по тому на парадному ґанку він прикріпив їх до ніг. Тато казав, що в нього (Денні) талант ходити на снігоступах — ледачий шаркаючий крок, поворот щиколотки, від якого пухнастий сніг злітає із кріплень саме перед тим, як нога знову опускається на землю, — йому залишається тільки наростити на стегна, гомілки