Сяйво - Стівен Кінг
Але по дорозі до дитячого майданчика відпочивати не треба було, він увесь час ішов під гору. Денні заледве перебрався через дивовижний замет, радше схожий на дюну, яку намело на парадний ґанок, і менше ніж за десять хвилин уже тримався рукою в рукавиці за гірку на дитячому майданчику. Він майже не задйхався.
Дитячий майданчик під глибоким снігом був значно симпатичніший, ніж восени. Він нагадував парк атракціонів. Ланцюги гойдалки примерзли, химерно перекручені, сидіння лежали просто на снігу. Смуга перешкод перетворилася на крижану печеру, яку стерегли крижані зуби бурульок. З-під снігу визирали тільки димарі іграшкового «Оверлука»,
(Добре було б, щоб і справжній так само завалило... тільки щоб нас не було всередині.)
так у двох місцях, як ескімоські голки, визирали верхівки цементних кілець. Денні підійшов до них, присів навпочіпки й почав копати. Дуже скоро темна паща одного з кілець відчинилася, і хлопчик протиснувся в холодний тунель. Він уявляв себе Патріком Макґугеном, секретним агентом (цю програму на беррінґтонському телеканалі показували двічі, і тато жодного разу її не пропустив — він готовий був не ходити в гості, щоб залишитися вдома й подивитися «Секретного агента» або «Месників», а Денні завжди дивився разом з ним), що тікає по швейцарських горах від агентів КДБ. Отут були лавини, а його подружку вбив отруєною стрілою сумнозвісний агент КДБ Слоббо, але десь неподалік була антигравітаційна машина росіян. Можливо, в кінці цього тунелю. Він дістав свій автомат і покрокував по цементному тунелю, широко розкривши насторожені очі, видихаючи повітря.
Дальній кінець кільця виявився щільно перекритий снігом. Денні спробував прокопатися наскрізь і здивувався (а трохи й стривожився), наскільки міцним — майже як лід — виявився сніг через холодний вантаж, що постійно тиснув згори.
Вигадана гра розпалася. Денні раптом зміркував, що замкнений у тісному цементному тунелі, а тому добряче нервує. Він почув власний подих, який здався вологим, гучним і швидким. Він був під снігом, а через отвір, який Денні викопав, щоб потрапити сюди, світло майже не проникало. Хлопчикові раптом найдужче в світі захотілося опинитись нагорі, він раптом згадав, що тато з мамою сплять і не знають, де він, і що якщо цю діру засипле, він опиниться в пастці — а «Оверлук» його недолюблює.
Денні із зусиллям розвернувся й поповз по цементній трубі назад, за спиною дерев’яно потріскували снігоступи, під долоньками хрумтіло мертве осикове листя останнього листопаду. Щойно він дістався до кінця, до холодного світла, що лилося згори, як сніг справді обвалився — зовсім трохи, але досить, щоб припудрити малого, перекрити викопаний ним у снігу отвір і залишити Денні в темряві.
На мить розум хлопчика заціпенів у цілковитій паніці, не здатний міркувати. Потім, немов зоддалік, почувся наказ батька: ніколи не гратися на стовінґтонському смітнику, адже дурні, бува, викидають старі холодильники, не знявши дверцят. Якщо заберешся всередину й вони випадково зачиняться, вибратися неможливо. Умреш у темряві.
(Ти ж не хочеш, щоб таке сталося з тобою, га, доко?)
(Ні, тату)
Але таке сталося, підказав, шаленіючи, розум, сталося, ти в темряві, ти замкнений, і отут холодно, як у холодильнику І...
(тут зі мною є щось іще)
Судорожно зойкнувши, Денні перестав дихати. По жилах розтікся жах, що наганяє сон. Так. Так. Тут разом із ним було щось іще, щось жахливе, що «Оверлук» приберіг саме для такого випадку. Може, величезний павук, що ховається в норі під опалим листами або пацюк... а може, труп якого-небудь малюка, що вмер тут, на дитячому майданчику. Чи траплялося тут таке? Так, подумав Денні, можливо. Пригадалася та жінка у ванні. Кров із мозком на стіні президентського люкса. І малюк із розбитою при падінні чи то з брусів, чи з гойдалки головою, що повзе за ним у темряві, посміхаючись, і шукає одного останнього товариша для ігор на нескінченному дитячому майданчику. Назавжди. Ось-ось стане чутно, як він наближається.
У дальньому кінці цементного тунелю почувся неголосний шерех опалого листя, начебто щось рачки повзло до Денні... У будь-який момент на щиколотку опуститься холодне рученя...
Ця думка вивела Денні із заціпеніння. Він кинувся розривати пухкий сніг, що обвалився, закупоривши цей кінець цементного кільця, викидаючи його назад між ногами, як собака, що викопує кістку. Зверху сочилося блакитнувате світло, й Денні рвався до нього, як пірнальник із глибини. Він дряпав спину об край кільця. Один снігоступ зачепився за інший. Під лижну маску й за комір куртки набилося снігу. Він копав його, вгризаючись у холодну пухку масу. Здавалося, сніг хоче втримати хлопчика, всмоктати назад, униз, у цементне кільце, де чекала невидима істота, що хрумтить листям, і залишити там. Назавжди.
Потім Денні опинився на волі, обличчя виявилося поверненим угору, до сонця, він повз по снігу, відповзав від напівпохованого цементного кільця, хрипло хапаючи ротом повітря; від пухнастого снігу обличчя стало комічно білим — жива маска жаху. Накульгуючи, хлопчик дістався до смуги перешкод і сів, щоб відсапатися й наново закріпити снігоступи. Поправляючи й перев’язуючи кріплення, він не зводив очей з отвору, яким закінчувалася цементна труба. Він вичікував — чи не зрине звідти що-небудь. Нічого не з’явилося, і Денні задихав рівніше. Що б не жило там, ця істота боялася сонячного світла. Її тримали там замкненою й виходити назовні вона, можливо, могла тільки в темряві... або коли обидва кінці її круглої в’язниці забивало снігом.
(Але зараз я в безпеці, у безпеці й просто повернуся додому, тому що тепер я)
Позаду щось м’яко ухнуло.
Денні обернувся й подивився на готель. Але навіть раніше, ніж він подивився,
(бачиш індіанця на цій картинці?)
він уже знав, що побачить, — адже хлопчик зрозумів, що це за глухий удар. Із таким звуком обвалюється великий сніжний шар — зісковзує з даху готелю й падає на землю. (бачиш7.)
Так. Він бачив. Сніг обвалився з куща, підстриженого у формі собаки. Коли Денні прийшов сюди, це був усього лише банальний замет за межами майданчика. Тепер з-під снігу з’явився собака — недоречний сплеск зелені посеред білизни, від якої на очі навертаються сльози. Собака стояв на задніх лапах, немов випрошував цукерку або шматочок чого-небудь їстівного.
Але цього разу він не збожеволіє, не втратить холоднокровності. Тому що, принаймні, не пійманий
