Сяйво - Стівен Кінг

Джек Торренс подумав: «Але ж і настирний цей курду-пель».

Уллман був заввишки п’ять футів і п'ять дюймів1, а рухаючись, він метушився так, як зазвичай метушаться товстуни невисокого зросту. Акуратний проділ у волоссі, строгий темний костюм, який вселяв довіру. «Ось той, до кого ви можете прийти зі своїми проблемами», — промовляв костюм грошовитому клієнтові. А штатному персоналу повідомляв більш уривчасто й грубо: «Гей, ти, краще без фокусів». До петлиці була приколота червона гвоздика — може, для того, щоб ніхто з перехожих помилково не сприйняв Стюарта Уллмана за місцевого трунаря.

Слухаючи, що каже Уллман, Джек для себе вирішив, що за таких обставин, імовірно, не симпатизував би нікому, хто опинився б на його місці.

Уллман про щось запитав, але Джек пропустив це повз вуха. Вийшло недобре. Уллман належав до того типу людей, які фіксують такі промахи в уявному «Ролодексі» для пізнішого розгляду.

— Даруйте?

— Я питаю, чи ваша дружина розуміє, які обов’язки ви тут маєте виконувати. І звичайно, ваш син.

Погляд Уллмана ковзнув по резюме, що лежало перед ним.

— Деніел. Ваша дружина цим анітрохи не переймається?

— Венді — незвичайна жінка.

— І син у вас теж незвичайьий?

Джек зобразив широку р жламну посмішку.

— Принаймні ми воліли 6 так думати. Як на п’ятирічного він цілком самостійний.

Уллман не посміхнувся у відповідь. Він тицьнув Джекове резюме назад у папку. А папку — в шухляду. Тепер на столі не було нічого, крім прес-пап’є, телефону, лампи «Тензор» і бювару із заглибинами для вхідних і вихідних паперів. Обидві вони теж були порожні.

Уллман підвівся й пройшов у куток, до стелажу

— Будь ласка, обійдіть стіл, містере Торренсе. Поглянемо на плани поверхів.

Він повернувся з п’ятьма великими аркушами й розклав їх на блискучій рівній стільниці з горіха. Джек став у нього за плечима, відчуваючи, як гостро пахне від Уллмана одеколоном. Усі мої люди пахнуть «Англійською шкірою» або не пахнуть зовсім, — раптом ні з того ні з сього спало йому на гадку, і щоб стримати різкий неприємний смішок, Джекові довелося прикусити язика. За стіною слабко шуміла кухня готелю «Оверлук» — вона вже стихала після ленчу.

— Останній поверх, — уривчасто мовив Уллман, — горище. Суцільний мотлох, нічого більше. Із часів Другої світової війни «Оверлук» кілька разів міняв господарів, і, схоже, кожен наступний управляючий увесь непотріб відправляв на горище. Я хочу, щоб там усюди розкидали отруту й розставили пастки на щурів. Покоївки з четвертого поверху казали, що чутно шерехи. У це я, звісно, не повірив, але не повинно бути навіть одного шансу з тисячі, що в «Оверлуку» заведеться бодай однісінький пацюк.

Джек, котрий підозрював, що в будь-якому готелі світу знайдеться бодай один пацюк, стримався.

— Зрозуміло, в жодному разі не слід дозволяти дитині підніматися на горище.

— Звичайно, — сказав Джек, знову блиснувши найшир-шою рекламною посмішкою. Невже цей недолугий бюрократ і справді гадає, начебто він дозволить синові товктися на горищі, де повно пасток на щурів, усякого непотребу і бозна чого ще?

Зсунувши вбік план горища, Уллман поклав його під низ стопки.

— В «Оверлуку» сто десять номерів, — сказав він тоном шкільного вчителя. — Тридцять номерів, усі люкс, тут, на четвертому поверсі. Десять у західному крилі (президентський у тому числі), десять у центральній частині, і ще десять у східному крилі. Краєвиди з усіх вікон відкриваються чудові.

Принаймні без реклами ти можеш обійтися?

Але він мовчав. Йому потрібна була робота.

Уллман засунув четвертий поверх під низ стопки, і вони заходилися вивчати третій.

— Сорок номерів, — сказав Уллман, — тридцять двомісних і десять одномісних. А на другому поверсі — по десятку одних та інших. Плюс на кожному поверсі по три білизняні й комори: на третьому — у кінці східного крила готелю, на другому — у кінці західного крила. Питання є?

Джек похитав головою. Уллман відправив під низ третій і другий поверхи.

— Тепер — перший поверх. Отут, у центрі, стійка адміністратора. За нею — службові приміщення. Від стійки адміністратора на вісімдесят футів в обидва боки тягнеться вестибюль. Ось тут, у західному крилі, їдальня «Оверлука» і бар «Колорадо». Банкетна і бальна зали — у східному крилі. Питання?

— Тільки щодо підвалу, — сказав Джек. — Для доглядача на зимовий сезон це — найважливіший поверх. Де, так би мовити, розгортається дія.

— Усе це вам покаже Ватсон. План підвалу — на стіні котельні. — Він поважно насупився, можливо, бажаючи показати, що такі непарадні аспекти життєдіяльності «Оверлука», як котел і водопровід, не є клопотом управляючого. — Може, варто було б і там настановити кілька пасток на щурів. Хвилиночку...

Він дістав із внутрішньої кишені піджака блокнот, написав записку (на кожному аркушику чітким почерком, чорним чорнилом було виведено: Зі стола Стюарта Уллмана) і, відірвавши листок, поклав у відділення для вихідних паперів. Блокнот знову зник у кишені піджака Уллмана, немов завершуючи чарівний фокус: ось він є, маленький Джекі, а ось його вже нема. А він, бач, і справді неабищо.

Вони сіли, як сиділи: Уллман — за столом, Джек — перед ним; той, хто задає питання, і той, хто на них відповідає; прохач і впертий господар. Уллман склав акуратні долоньки на прес-пап’є і впритул глянув на Джека — лисіючий низенький чоловічок у костюмі банкіра й однотонній сірій краватці. Гвоздика в петлиці врівноважувалася маленьким значком на іншому лацкякі. Там золотими літерками було виведене лише одне слово: Співробітник.

— Містере Торренсе, я буду з вами гранично відвертим. Елберт Шоклі — людина впливова, він багато вклав в «Овер-лук», який у цьому сезоні вперше за свою історію приніс прибуток. Крім того, містер Шоклі засідає в Раді директорів, але на готелях не вельми розуміється і першим це визнає. Однак щодо доглядача він цілком виразно дав зрозуміти, чого хоче. А хоче він, щоб ми найняли вас. Я так і зроблю. Але якби в цьому питанні