Сяйво - Стівен Кінг

Джек повільно відступив від маски, машинально мотаючи головою. З посиланого конфеті килима «котячі вічка» байдуже дивилися в стелю коридору.

Настало перше грудня.

У східному крилі, у бальній залі, на туго набитому кріслі з високою спинкою стояв Денні. Він розглядав годинник під скляним ковпаком. Годинник займав середину високої декоративної камінної полиці, по боках якої стояли два великих слоники зі слонової кістки. У глибині душі хлопчик очікував, що слоники заворушаться й спробують підняти його на бивні, але ті не виказували жодних ознак руху. «Безпечні».

Від тої ночі, коли ожив ліфт, Денні все в «Оверлуку» почав ділити на дві категорії. Ліфт, підвал, дитячий майданчик, номер 217 і президентський люкс (виявляється, не «лук», а «люкс»; учора за вечерею тато читав якийсь Гросбух, і він подивився в ньому, як правильно, ретельно запам'ятавши) Денні відніс до категорії «небезпечних». «Безпечними» були їхня кімната, вестибюль, Ганок. Зважаючи на все, бальна зала — теж.

(Принаймні слоники.)

Щодо інших приміщень певності не було, так що хлопчик взяв собі за правило уникати їх.

Він розглядав годинник під скляним ковпаком. Його закривало скло, тому що всі коліщата, зубчики й пружинки механізму визирали назовні. Зовні їх облямовувала чи то хромована, чи сталева рейка, а просто під циферблатом була паличка-вісь із зубом на кожному кінці. Стрілки годинника показували чверть на дванадцяту, і хоча Денні не знав римських цифр, за розташуванням стрілок можна було здогадатися, о котрій годині вони зупинилися. Годинник стояв на оксамитовій основі. Перед ним, злегка викривлений за склом, лежав мистецьки зроблений срібний ключ.

Денні мав годинники за ті предмети, чіпати які заборонялося: як декоративний пожежний щит в оббитій латунню шафці біля каміна у вестибюлі або високий китайський комод біля далекої стіни їдальні.

У ньому раптом прокинулося відчуття несправедливості, сердите обурення, і

(мало ного мені не можна чіпати, начхати, воно ж мене зачепило? воно ж гралося зі мною, чи не так?)

Так. До того ж не надто переймаючись тим, щоб не зламати.

Денні вийняв руки з кишень, ухопився за скляний ковпак, підняв і відставив убік. Він дозволив собі одним пальцем швиденько провести по механізму. Вказівний палець легко сковзнув по коліщатах, а зубчики залишили на його подушечці вм'ятини. Денні взяв срібний ключ. Він був незручно маленький для дорослого, але дуже зручний для пальців малого. Хлопчик сунув ключ у замкову щілину посередині циферблата. Той легко ввійшов на місце з ледь чутним клацанням, яке Денні радше відчув, ніж почув. Звичайно, обертався ключ праворуч, за годинниковою стрілкою.

Денні повертав його, поки той не застопорився, і тоді вийняв. Годинник зацокав. Зубчики закрутилися; описуючи півкола, туди-сюди зарухалося велике спускове колесо. Стрілки ожили. Тримаючи голову абсолютно нерухомо, широко розкривши очі, можна було помітити, як хвилинна стрілка поповзла до годинної. До місця їхньої зустрічі залишалося близько сорока п'яти хвилин. До опівночі.

(І над усім запанувала Червона Смерть.)

Хлопчик насупився, а потім відігнав цю думку Вона не викликала в нього ніяких асоціацій і нічого для нього не означала.

Він знову витягнув вказівний палець і підштовхнув хвилинну стрілку до годинної, йому було цікаво — що ж станеться. Зозулі в годиннику не було, але в ньому навіщось помістили сталеву рейку.

Пролунала коротка серія клацань, а потім годинник зайшовся вальсом Штрауса «Голубий Дунай». Почав розмотуватися рулон пробитої дірочками тканини завширшки не більше двох дюймів. Піднімалися й опускалися маленькі групки латунних молоточків. По сталевій рейці через циферблат виплили на загальний огляд дві фігурки — балетні танцівники. Праворуч — юнак у чорному трико й пуантах, ліворуч — дівчина в пишній спідничці й білих панчохах. Вишукано вигнуті руки утворювали над їхніми головами арки. Ляльки зійшлися посередині, перед римською шісткою.

Збоку Денні набачив малюсінькі жолобки — просто під пахвами в танцюристів. Туди сковзнула вісь, пролунало ще одне тихе клацання. Зубці на обох кінцях стержня почали повертатися. Дзвенів «Голубий Дунай». Опустивши руки, танцюристи обнялися. Юнак підняв дівчину над головою, а потім перевернув через стержень. Тепер обоє лежали, голова юнака заховалася під коротку балетну пачку дівчини, а дівчина вткнулась обличчям у середину трико партнера. їх трясла механічна пристрасть. Денні зморщив носа. Лялечки цілували піськи. Йому стало гидко.

За хвилину все закінчилося. Юнак зробив зворотне сальто через стержень осі й підняв дівчину на ноги. Денні здалося, що ляльки розуміюче кивнули одне одному, потім руки знову зігнулися арками над головами. Танцюристи посунули туди ж, звідки й з’явилися, і зникли саме в той момент, коли закінчився «Голубий Дунай». Годинник заходився відраховувати сріблисті удари.

(Північ! Б'є північ!)

(Маскам урааааа!!!)

Денні різко повернувся на кріслі, мало не впавши. Бальна зала була порожньою. За подвійним вікном з неба знову посипав сніг. На підлозі лежав незім’ятий величезний килим — багате плетиво червоно-золотої вишивки (на час танців його, звичайно, прибирали). Навколо були маленькі столики на двох, що налаштовують на інтим; у стелю зиркали ніжки перевернених, схожих на павуків стільців.

Порожнісінька зала.

Але порожнеча була вдаваною. Тому що тут, в «Оверлуку», постійно щось відбувалося. Тут, в «Оверлуку», переплуталися всі часи. Тут панувала нескінченна серпнева ніч сорок п’ятого з її сміхом, випивкою, з поважними й шляхетними гостями, які піднімалися й опускалися в ліфті, пили шампанське й обмінювалися банальними люб’язностями. Тут тяглася червнева досвітня година двадцятилітньої давнини, і мафіозі без кінця шпигували кулями розірвані, закривавлені тіла трьох чоловіків, яких трусила безконечна агонія. А в номері на третьому поверсі, очікуючи гостей, у ванні погойдувалася на воді жінка.

Усе це в «Оверлуку» жило якоюсь подобою життя. Немов срібним ключем завели весь готель. Годинник ішов. Годинники відраховували час.

«Цей ключ — я», — сумно подумав Денні. Тоні попереджав його, а він усе пустив на самоплив.

{Мені тільки пять!)

вигукнув він комусь, хто був напівприсутній у залі.

(Невже те, що мені тільки пять, нічого не міняє?)

Відповіді не було.

Денні знехотя повернувся назад до годинника. Цей момент він відстрочував у надії, що станеться щось таке, що дасть можливість обійтися без Тоні, не намагатися викликати його, що з'явиться лісник, вертоліт або рятувальна команда. У телесеріалах вони завжди з'являлися вчасно й усіх рятували. У телевізорі рятувальники, підрозділи СВАТ26 і парамедики були доброзичливою силою, яка врівноважує те похмуре зло, яке Денні осягав у цьому