Битва королів - Джордж Мартін

— Турнір,— оголосив Галліс Моллен. Він мав схильність уголос констатувати очевидне.

— О, яка краса,— мовив сер Вендель Мандерлі, коли лицар у смугастому веселковому плащі з лівої руки навідліг ударив довгим топором вояка, що переслідував його, розтрощивши переслідувачу щита, а самого скинувши з коня, аж той заплутався в стременах.

Через натовп, у який вони вперлися, рухатися далі було важкувато.

— Леді Старк,— мовив сер Колен,— якщо ваші гвардійці люб’язно згодяться почекати тут, я проведу вас до короля.

— Як скажете.

Вона віддала наказ — довелося підвищити голос, щоб перекричати гуркіт турніру. Сер Колен помалу спрямовував коня крізь юрму, і Кетлін їхала у нього на хвості. Натовп заревів: це рудобородого вояка без шолома, з грифоном на щиті, скинув на землю дебелий лицар у синіх обладунках. І криця на ньому була насиченої кобальтової барви, і навіть тупий моргенштерн, яким він розмахував зі смертельною вправністю, а збрую коня прикрашав поділений на чотири квадрати сонячно-місячний герб дому Тартів.

— Чорт забирай, Рудий Ронет на землі! — вилаявся якийсь чоловік.

— Лорас відплатить цій синій...— озвався його товариш, але кінець фрази заглушив рев.

Упав ще один вояк, причавлений пораненим конем; обоє верещали від болю. Їм на поміч кинулися зброєносці.

«Божевілля,— подумала Кетлін.— Ворог зусібіч, півкоролівства у вогні, а Ренлі грається у війнушку, як хлопчак зі своїм першим дерев’яним мечем».

Лорди й леді на галереї були поглинуті рукопашною не менше за простолюд на землі. Кетлін добре орієнтувалася. Батько часто вів переговори з південними лордами, і багато хто з них гостював у Річкорині. Вона впізнала лорда Матиса Рована, ще дебелішого й червонішого з обличчя, ніж раніше, з розкидистим золотим деревом свого дому на білому камзолі. Трохи нижче сиділа леді Окгарт, мініатюрна й витончена, а ліворуч од неї — лорд Рендил Тарлі з Сурмосхилу; його великий меч Серцезгуб стояв, притулений до спинки крісла. Інших Кетлін знала по гербах, але декого не впізнавала зовсім.

У центрі, в товаристві юної королеви, сидів, зі сміхом спостерігаючи за колотнечею, привид у золотій короні.

«Не дивно, чому навколо нього з таким завзяттям гуртуються лорди,— подумала Ренлі,— він-бо Робертова реінкарнація». Ренлі був уродливий, як колись Роберт, довгоногий і широкоплечий, з таким самим чудовим волоссям — вугільно-чорним і прямим, з такими самими синіми очима, такою самою невимушеною усмішкою. Тонкий вінець у нього на чолі, схоже, чудово йому пасував. Кружало щирозлотних витончених руж, а спереду — оленяча голова з темно-зеленого нефриту з золотими очима й золотими рогами.

Коронований олень, гаптований золотою ниткою, прикрашав на грудях і зелену оксамитову сорочку короля; це був герб Баратеонів у кольорах Небосаду. Дівчина, яка ділила з королем престол, теж була з Небосаду: юна королева Марджері, дочка лорда Мейса Тайрела. Кетлін знала: на їхньому шлюбі, як на будівельному розчині, тримається цей великий союз південців. Королю Ренлі був двадцять один рік, а дівчині — не більше за Роба; дуже вродлива, з лагідними очима голубиці та гривою каштанових кучерів, що спадали на плечі великими завитками, королева всміхалася сором’язливо й мило.

А тим часом на полі ще одного вояка скинув з сідла лицар у веселково-смугастому плащі, і король разом з усіма загукав на його підтримку.

— Лорас! — кричав він.— Лорас! Небосад!

Королева збуджено заплескала в долоні.

Кетлін обернулася до поля, щоб поглянути, чим усе закінчиться. В рукопашній лишалося тільки четверо вояків, і було очевидно, до кого прихильні і король, і простолюд. Кетлін не зустрічалася з сером Лорасом Тайрелом, але навіть далеко на півночі всі чули перекази про майстерність лицаря квітів. Сер Лорас сидів на високому білому огирі в срібній збруї, а бився топором на довгому держалні. Гребінь його шолома прикрашали золоті троянди.

Решта двоє вцілілих вирішили об’єднати зусилля. Приостроживши коней, вони метнулися до лицаря в кобальтових латах. Коли вони з двох боків затиснули його, синій лицар сильно смикнув повіддя, і його чорний дестрієр підкованим крицею копитом хвицьнув одного, а другого сам лицар штовхнув в обличчя розбитим щитом. І за мить один з бійців злетів з коня, а другий закружляв на місці. Синій лицар кинув розтрощеного щита на землю, щоб звільнити ліву руку,— і тут на нього наскочив лицар квітів. Здавалося, вага криці зовсім не применшувала грації і спритності, з якими рухався сер Лорас у вирі веселкового плаща.

Білий і чорний коні танцювали, як закохані в танку на святі врожаю, от тільки вершники дотикалися не вустами в цілунку, а крицею. Зблискувала барда і вертівся моргенштерн. Зброя в обох була затуплена, але брязкоту зчинила чимало. Синьому лицарю, який лишився без щита, було непереливки. Під крики «Небосад!», які лунали з натовпу, сер Лорас обсипав його ударами по голові та плечах. Той відбивався моргенштерном, та щоразу, як з силою опускалася куля, сер Лорас підставляв потовченого зеленого щита, прикрашеного золотими ружами. Коли ж барда опустилася на замахнуту руку синього лицаря, вибивши з долоні моргенштерн, юрма заверещала, як звір на гонах. Лицар квітів підняв топір для останнього удару.

Синій лицар кинувся на нього. Жеребці зіткнулися, тупий топір врізався в пощерблений синій нагрудник... але синьому лицарю якимсь чином вдалося затиснути держак закутими в крицю пальцями. Він викрутив топір з долоні сера Лораса — й от уже ці двоє зчепилися разом з кіньми, а за мить полетіли на землю. Їхні коні розступилися, і вояки грьопнулися додолу так, що ще трохи — і кісток би не позбирали. Основну силу удару прийняв Лорас Тайрел, який опинився під низом. Висмикнувши довгий чингал, синій лицар рвучко відкрив забороло на Тайреловому шоломі. У реві натовпу Кетлін не розчула слів сера Лораса, але його розбиті й закривавлені губи склалися в одне слово: «Здаюся».

Синій лицар нетвердо зіп’явся на ноги і, обернувшись до Ренлі Баратеона, підніс свій чингал — переможець вітав свого короля. На поле вибігли зброєносці, щоб допомогти підвестися переможеному лицарю. Коли з нього зняли шолом, Кетлін вражено зауважила, який він юний. Роки на два старший за Роба, не більше. Може, хлопець на вроду був не гірший за сестру, але через розбиту губу, розсіяний погляд і просочену кров’ю скуйовджену чуприну важко було сказати напевно.

— Підійдіть,— гукнув переможця король Ренлі.

Той покульгав до