Битва королів - Джордж Мартін
— Бо це не триватиме довго,— сумно відповіла Кетлін.— Бо вони — лицарі літа, а зима на підході.
— Леді Кетлін, ви помиляєтеся,— підвела на неї Брієнна свої очі — сині, як її обладунки.— Для таких, як ми, зима не прийде ніколи. Якщо ми поляжемо в битві, про нас складуть пісні, а в піснях завжди літо. У піснях усі лицарі доблесні, а дівчата чарівні, і завжди світить сонце.
«Зима приходить для всіх,— подумала Кетлін.— Для мене вона прийшла зі смертю Неда. І для тебе вона прийде, дитинко, і то раніше, ніж тобі хочеться». Але вголос цього сказати вона не наважилася.
Її врятував король.
— Леді Кетлін,— гукнув Ренлі.— Мені треба подихати повітрям. Прогуляєтеся зі мною?
Кетлін миттю підвелася.
— Матиму за честь.
Брієнна теж скочила на ноги.
— Ваша світлосте, дайте мені хвильку — вдягну лати. Вам не можна лишатися без охорони.
Король Ренлі посміхнувся.
— Якщо я не в безпеці в серці замку лорда Касвела, серед свого війська, один меч нічого не змінить... навіть твій меч, Брієнно. Сідай і їж. Якщо ти мені знадобишся, я пошлю по тебе.
Здавалося, ці слова ранили дівчину глибше, ніж той удар, якого вона сьогодні отримала.
— Як зволите, ваша світлосте,— сіла Брієнна, опустивши очі. А Ренлі узяв Кетлін попід руку й повів із зали, повз розслабленого вартового, який виструнчився так квапливо, що мало списа не впустив. Поплескавши чоловіка по плечу, Ренлі все звів на жарт.
— Сюди, міледі,— повів її король крізь низенькі двері у сходову вежу. Коли вони ступили на сходи, він заговорив: — А сер Баристан Селмі випадково не з вашим сином у Річкорині?
— Ні,— здивовано відповіла вона.— А він хіба вже не з Джофрі? Він же був лордом-командувачем королівської варти.
Ренлі похитав головою.
— Ланістери повідомили йому, що він застарий, і віддали його плащ Гончаку. Я чув, він виїхав з Королівського Причалу, бо має намір стати до послуг законного короля. Плащ, який сьогодні отримала Брієнна, я приберігав для Селмі в надії, що він запропонує свій меч мені. Та оскільки він не з’явився в Небосаду, я вирішив, що він, либонь, подався в Річкорин.
— Ми його не бачили.
— Так, він старий, але досі нівроку. Сподіваюся, з ним нічого не трапилося. Ланістери — просто дурні,— він здолав ще кілька сходинок.— Тої ночі, коли помер Роберт, я хотів надати вашому чоловікові в допомогу сотню мечів, щоб узяти Джофрі під свою владу. Якби він мене послухався, сьогодні він був би регентом, а мені б не було потреби претендувати на трон.
— Нед відмовився,— зронила Кетлін. Вона й не сумнівалася.
— Він присягався оберігати Робертових дітей,— сказав Ренлі.— А мені забракло сили, щоб діяти самотужки, тож коли лорд Едард відмовив мені, довелося тікати. Якби я лишився, певен, королева потурбувалась би, щоб я ненадовго пережив брата.
«Якби ти лишився й допоміг Неду, може, він досі був би живий»,— гірко подумала Кетлін.
— Мені подобався ваш чоловік, міледі. Знаю, він був відданим другом Робертові... але він нікого не слухав і ніколи не корився. А зараз я хочу вам дещо показати.
Вони вже дійшли до верхівки сходів. Ренлі штовхнув дерев’яні двері, і Кетлін вийшла на дах.
Невисоку фортецю лорда Касвела навряд чи можна було назвати вежею, але довкруж неї простяглися рівнини й низини, тож краєвид відкривався на кілька льє в усіх напрямках. Кетлін побачила вогні. Вони вкривали землю, як опалі зірки, і не було їм ні кінця, ні краю.
— Порахуйте, якщо хочете, міледі,— тихо мовив Ренлі.— Коли на сході зажевріє світанок, ви й досі рахуватимете. Цікаво, а скільки багать горить сьогодні довкруж Річкорину?
З великої зали долинала слабенька музика, що висотувалась у ніч. Кетлін не наважилася рахувати.
— Мені доповіли, що ваш син перетнув Перешийок з двома тисячами мечів,— провадив Ренлі.— Тепер, коли до нього приєдналися лорди приріччя, під його орудою, мабуть, тисяч сорок.
«Ні,— подумала Кетлін,— і близько немає стільки: одні полягли в бою, інші рятують урожай».
— А в мене тут удвічі більше,— сказав Ренлі,— і це лише частина моєї потуги. У Небосаду лишився Мейс Тайрел ще з десятьма тисячами, міцний гарнізон захищає Штормокрай, а зовсім скоро всі сили дорнян приєднаються до мене. А ще ж не забувайте про мого брата Станіса, який тримає Драконстон і орудує лордами вузького моря.
— Здається, саме ви забули про Станіса,— сказала Кетлін різкіше, ніж збиралася.
— Про його претензії, маєте на увазі? — розсміявся Ренлі.— Дозвольте прямоту, міледі. Зі Станіса вийде жахливий король. Та він королем і не стане. Люди поважають Станіса, навіть бояться, але мало хто колись його любив.
— Але він усе одно ваш старший брат. Якщо хтось із вас і має право на Залізний трон, то це лорд Станіс.
Він знизав плечима.
— Скажіть мені, а які права на Залізний трон мав мій брат Роберт? — Ренлі не чекав на відповідь.— Так, ходять чутки про кревний зв’язок між Баратеонами й Таргарієнами, про шлюби, укладені сотні років тому, про середніх синів і старших дочок. Але нікому, крім мейстрів, немає до цього діла. Роберт завоював престол своїм келепом,— мовив Ренлі й обвів рукою багаття від обрію до обрію.— Мої претензії на престол не гірші, ніж були в Роберта свого часу. Якщо ваш син підтримає мене, як його батько підтримав Роберта, я не лишуся невдячним. Радо закріплю за ним усі його землі, титули й почесті. Може владарювати у Вічнозимі, скільки схоче. Може навіть називатися королем на Півночі, якщо прихилить переді мною коліно й визнає мене своїм зверхником. Король — це просто слово, а мені потрібні обітниця, відданість і служба.
— А якщо він на це не погодиться, мілорде?
— Я стану королем, міледі, і не розваленого королівства. Я зрозуміло кажу? Триста років тому король зі Старків прихилив коліно перед Ейгоном Драконом, коли збагнув, що надії перемогти не має. І мудро вчинив. Нехай ваш син теж учинить мудро. Щойно він приєднається до мене, війні, вважайте, кінець. Ми...— Ренлі зненацька урвав мову, бо щось відвернуло його увагу.— А це що там?
Брязкіт ланцюгів свідчив
