Битва королів - Джордж Мартін
Від брязкоту заліза він нашорошив вуха. Брат теж це чув. Вони помчали крізь кущі на звук. Перестрибуючи калюжу попід старим білим віродеревом, він занюхав чужака — людський дух, змішаний з запахом шкіри, землі й заліза.
Коли він наскочив на незваних гостей, вони вже зайшли на кілька кроків у ліс — дівчина і юний хлопець, від яких і не пахло страхом, хоча він вищирив на них білі зуби. Брат гортанно загарчав, але вони не тікали.
«Ось і вони,— мовила дівчина. Міра, мов шепнув хтось — якийсь спогад про хлопчака, що загубився у вовчому сновидінні.— Хто б подумав, що вони такі великі».
«Будуть ще більші, коли підростуть,— сказав хлопчак, роздивляючись їх великими зеленими безстрашними очима.— Отой чорний — розлючений і переляканий, а от сірий — сильний... сильніший, ніж гадає... відчуваєш його, сестро?»
«Ні,— озвалася вона, кладучи руку на довгий брунатний ніж, що був у неї при боці.— Обережніше, Джоджене».
«Він мені не зашкодить. Не прийшов ще день мені помирати». Хлопець рушив до них, зовсім не боячись, і торкнувся його морди — легенько, наче літній вітерець. Однак від дотику цих пальців ліс наче розчинився, земля під лапами перетворилася на дим і зо сміхом попливла геть, а він, кружляючи, почав падати, падати, падати...
Кетлін
Кетлін, яка спала серед пагористих пасовищ, снилося, що Бран знову здоровий, що Арія з Сансою тримаються за руки, що Рикон — немовля в неї на грудях, а некоронований Роб б’ється дерев’яним мечем. Коли ж діти повкладалися спати, у своєму ліжку Кетлін виявила усміхненого Неда...
Солодкий був сон, солодкий — і дуже швидко закінчився. Прийшов жорстокий світанок — світляний кинджал. Прокинулася Кетлін зболена, самотня та змучена — змучена від їзди, змучена від болю, змучена від обов’язків. «Кортить розплакатися,— подумала вона.— Щоб мене втішали. Як я втомилася бути сильною! Хочеться бодай трохи побути дурненькою і боязкою. Недовго... день... годинку...»
Ззовні намету заворушилися вояки. Чулося іржання коней, Шад жалівся, що в нього спина затерпла; сер Вендель гукав, щоб йому подали лук. Кетлін хотілося, щоб вони забралися геть. Люди це були надійні й віддані, але вона втомилася від них усіх. Душею вона тягнулася до дітей. Одного дня, пообіцяла вона собі, лежачи на постелі, одного дня вона дозволить собі розслабитися й не бути сильною.
Але не сьогодні. Тільки не сьогодні.
Коли вона вовтузилася з одягом, пальці здавалися незграбнішими, ніж зазвичай. Мабуть, подумала Кетлін, вона мала би бути вдячна за те, що руки взагалі її слухаються. Адже кинджал був з валірійської криці, а валірійська криця гостра й ранить глибоко. Досить було тільки глянути на шрами, щоб згадати це.
Знадвору Шад помішував у казанку вівсянку, а сер Вендель Мандерлі підтягував тятиву на луці.
— Міледі,— мовив він, коли з’явилася Кетлін,— у траві водяться птахи. Не хочете сьогодні на сніданок смажену куріпку?
— Вівсянки з хлібом буде досить... для всіх, гадаю. Нам ще багато льє їхати, пане Венделю.
— Як зволите, міледі,— кругле обличчя лицаря посумнішало, а кінчики довжезних обвислих вусів закрутилися від розчарування.— Вівсянка з хлібом, що може бути краще?
Таких товстунів, як він, Кетлін рідко в житті зустрічала, та хай як він любив поїсти, своєю честю він дорожив більше.
— Я тут кропиву знайшов і чаю запарив,— оголосив Шад.— Міледі вип’є горнятко?
— Так, дякую.
Стиснувши чай у пошрамованих долонях, вона подмухала на нього, щоб охолодити. Шад був з Вічнозиму. Роб послав двадцятеро найкращих своїх бійців, щоб доправити її безпечно до Ренлі. Ще він послав з нею п’ятьох лордійчуків, чиї імена й родовитість мали надати її місії більшої ваги й почесності. Прямуючи на південь, тримаючись подалі від містечок і твердж, неодноразово вони бачили гурти одягнених у лати вояків, а на сході на обрії зауважили дим, але напасти на них ніхто не наважився. Їх було замало, щоб становити загрозу, однак забагато, щоб стати легкою здобиччю. Коли перетнули Чорноводдя, найгірше лишилося позаду. За останні чотири дні не видно було і знаку війни.
Кетлін не хотіла їхати. Вона так і сказала Робові в Річкорині. «Коли я востаннє бачила Ренлі, він був хлопчаком, не старшим за Брана. Я його не знаю. Виряди когось іншого. Моє місце тут, з батьком, хай скільки йому залишилося».
Але син невесело подивився на неї. «Більше нема кого. Сам я поїхати не можу. Твій батько заслабий. Чорнопструг мені за очі й за вуха, його я втратити не можу. А твій брат має утримувати Річкорин, коли ми виступимо...»
«Виступите?» Ніхто і слова не сказав їй про виступ.
«Не можу ж я сидіти в Річкорині, чекаючи миру. Так наче я боюся виїхати знов на поле бою. Коли не треба йти на битву, люди згадують про своє житло і жито, ось як казав мені батько. Навіть мої північани виявляють нетерплячку».
Мої північани, подумала Кетлін. Він уже й говорити починає, як король.
«Від нетерплячки ще ніхто не вмер, а от необачність — це зовсім інша справа. Ми посіяли зерна, то нехай зійде парость».
Роб уперто похитав головою. «Ми кинули кілька зерен на вітер, ось і все. Якби твоя сестра Лайса збиралася нам на поміч, ми б уже отримали від неї звістку. Скільки пташок відіслали ми в Гніздо — чотири? Я теж хочу миру, але навіщо Ланістерам у чомусь мені поступатися, якщо я просто сиджу сиднем, поки армія моя тане, як сніг улітку?»
«То ти, щоб не здатися боягузом, танцюватимеш під дудку лорда Тайвіна? — кинула вона у відповідь.— Він хоче, аби ти виступив на Гаренхол, запитай дядька Бриндена, якщо...»
«Я не казав про Гаренхол,— мовив Роб.— То як, ти поїдеш від мого імені до Ренлі — чи мені посилати Великого Джона?»
На згадку про це Кетлін слабко всміхнулася. Тактика очевидна, однак як на п’ятнадцятирічного хлопчака — майстерно використана. Роб чудово розумів, що така людина, як Великий Джон Амбер, геть
