Битва королів - Джордж Мартін
«Доля все тягне і тягне мене на південь,— думала Кетлін, посьорбуючи в’язкий чай,— коли я мала б їхати на північ — на північ, додому». Останнього вечора у Річкорині вона написала Брану й Рикону. «Я вас не забула, мої любі, повірте мені. Просто вашому братові я зараз потрібна більше».
— Маємо ще сьогодні дійти до верхів’їв річки Мандер, міледі,— оголосив сер Вендель, поки Шад насипав кашу.— Якщо плітки не брешуть, лорд Ренлі має бути неподалік.
«І що я йому скажу, коли нарешті знайду його? Що мій син не вважає його законним королем?» Майбутня зустріч не тішила Кетлін. Їм потрібні друзі, а не вороги, однак Роб ніколи в житті не прихилить коліна перед людиною, яку не вважає законним претендентом на трон.
Її миска спорожніла, хоча вона й пригадати не могла смаку каші. Кетлін відставила миску.
— Час їхати.
Що швидше вона перемовиться з Ренлі, то швидше зможе повернутися додому. Вона перша сіла в сідло й задала ритм усій валці. Поряд з нею їхав Галліс Моллен, тримаючи в руках прапор дому Старків — сірого деривовка на білосніжному полі.
Коли їх схопили, до табору Ренлі лишалося ще півдня переходу. Робін Флінт виїхав наперед на розвідку й за деякий час повернувся чвалом, щоб повідомити, що на даху млина вдалині сидить чатовий. Поки валка доїхала до млина, чатовий давно зник. Вони рушили вперед, але не встигли здолати і милю, як їм навперейми виїхали розвідники Ренлі — двадцятеро вершників у кольчугах на чолі з сивочубим і сивобородим лицарем, на чиєму сюрко красувалися блакитні сойки.
Побачивши прапори, лицар сам-один під’їхав до Кетлін.
— Міледі,— гукнув він,— дозвольте представитися, сер Колен Зеленопрудський. Ви проїжджаєте небезпечні краї.
— У нас нагальна справа,— озвалася вона.— Я — посланець від мого сина Роба Старка, короля на Півночі, їду на переговори з Ренлі Баратеоном, королем на Півдні.
— Король Ренлі — коронований і помазаний володар усіх Сімох Королівств, міледі,— виправив її сер Колен, хоча й досить увічливо.— Його світлість зі своїм військом стоїть табором біля Буремосту, де рожевий гостинець перетинає річку Мандер. Матиму за честь провести вас до нього,— лицар підняв руку в латній рукавиці, і його вояки вишикувалися в дві шереги обабіч Кетлін з її вартою. «Проводир чи полонитель?» — думала Кетлін. Але нічого не поробиш — лишалося звіритися на честь сера Колена і лорда Ренлі.
Ще за годину їзди від ріки вже було видно дим з багать у таборі. А незабаром ланами, полями й горбистими пасовищами покотився звук: невиразний, наче буркотіння далекого моря, він наростав і наростав. Коли вже можна було розрізнити каламутні води річки Мандер, що зблискували на сонці, стало чути людські голоси, брязкіт криці, іржання коней. Але ні звуки, ні дим не підготували їх до того, що вони побачили.
Тисячі багать напоювали повітря білою димкою. Самі конов’язі тягнулися на кілька льє. Мабуть, цілий ліс довелося вирубати на високі жердини, на яких маяли прапори. Вздовж трав’янистого узбіччя вишикувалися великі облогові гармати: пращі, метавки й тарани на колесах, вищих за вершника. Сталеві гостряки пік зблискували червоним у сонячних променях, так наче вже в крові, а шатра лицарів і можних лордів випиналися з трави, мов шовкові гриби. Перед очима Кетлін мелькали вояки зі списами і вояки з мечами; вояки у сталевих шапках і кольчугах; хвойди, що тягалися за військом, виставляючи напоказ свої принади; лучники, що оперяли стріли; візники з їхніми возами і свинарі з їхніми гуртами; пажі, що бігали з повідомленнями; зброєносці, що гострили мечі; лицарі на конях і груми, що вели норовливих дестрієрів.
— Грізне військо,— зауважив сер Вендель Мандерлі, перетинаючи старовинне кам’яне мостище, яке дало назву Буремосту.
— Щира правда,— погодилася Кетлін.
Схоже, на заклик Ренлі з’їхалося майже все лицарство Півдня. Всюди виднілися золоті ружі Небосаду: вишиті з правого боку на грудях зброєносців і слуг; розмаяні й розметані на зелених шовкових прапорцях, що прикрашали списи й піки; змальовані на щитах, розвішаних перед шатрами синів, братів, кузенів і дядьків дому Тайрелів. А ще Кетлін впали в око заквітчаний лис дому Флорентів, червоні й зелені яблука Фосовеїв, мисливець лорда Тарлі, дубове листя Окгартів, журавлі Крейнів, хмара чорно-оранжевих метеликів Малендорів.
На тому боці Мандера підняли свої штандарти лорди штормових земель — прапороносці лорда Ренлі, які присягнули дому Баратеонів і Штормокраю. Кетлін упізнала солов’їв Брайса Карона, схрещені пера Пенроузів, морську черепаху лорда Естермонта, зелену на зеленому полі. Та на кожен знайомий щит була дюжина незнайомих, належних маломожним лордам, що присягли прапороносцям Баратеонів, а ще незчисленним лицарям-бурлакам і вільним вершникам, які з’їхалися звідусіль, щоб зробити Ренлі Баратеона королем не лише номінально, а й фактично.
Понад усіма іншими розмаявся штандарт самого Ренлі. З найвищої рухомої облогової башти — дубового, оббитого сиром’ятною шкірою велетня на колесах — стриміло таке велике військове знамено, яких Кетлін у житті не бачила: на мерехтливому золотому полотні, яким можна було б застелити не одну залу, гордо виступав високий чорний олень Баратеонів.
— Міледі, чуєте гамір? — поцікавився Галліс Моллен, під’їжджаючи ближче.— Що це?
Вона дослухалася. Крики, іржання коней, брязкіт криці та...
— Оплески й улюлюкання,— мовила Кетлін. Вони саме долали невисокий пагорб, наближаючись до рядка різнобарвних шатер на його верхівці. Тут юрма стала щільнішою, а галас посилився. Й ось Кетлін побачила джерело шуму.
Внизу, попід муровано-дерев’яними зубчастими стінами невеличкого замку, саме відбувалася рукопашна.
Для неї розчистили ціле поле, на якому звели загорожі, галереї і похилі бар’єри. Глядачів зібралися сотні, а може, й тисячі. Якщо судити з вигляду поля — поритого, багнистого, засипаного уламками погнутих обладунків і потрощених списів, турнір тривав не один день, але вже добігав кінця. Верхи ще лишалося два десятки лицарів,
