Битва королів - Джордж Мартін
На нижніх лавках сиділи мешканці Вічнозиму впереміш з простолюдом із зимового поселення, друзями з поблизьких твердж і почтом можних гостей. Деякі обличчя він у житті не бачив, інші знав як власне, однак тепер і ті, і ті здавалися однаково чужими. Він дивився на них ніби здалеку, так наче й зараз сидів у вікні своєї спальні, споглядаючи двір унизу, все бачачи й ні в чому не беручи участі.
Між столиків походжала Оша, наливаючи ель. Один з вояків Леобальда Толгарта ковзнув рукою їй під спідницю — і Оша, під вибух реготу, розбила карафу йому об голову. А от Мікен запхав якійсь жінці руку під корсет — і вона, схоже, не мала нічого проти. Бран дивився, як Фарлен під’юджує свою руду сучку випрошувати кісточки і як стара Нан колупає зморшкуватими пальцями шкуринку гарячого пирога. На помості лорд Вайман нападав на паруючий таріль міног, наче на вороже військо. Він був такий товстий, що сер Родрик розпорядився, аби для нього змайстрували спеціальне широке крісло, але сміявся Вайман часто й гучно, тож Бран вирішив, що він йому подобається. Поряд з ним сиділа сердешна леді Горнвуд; Готер з Морсом гралися у «хто кого переп’є», буцаючись винними рогами, як лицарі на поєдинку.
«Тут надто жарко, надто гамірно, і всі вже напилися». У Брана все свербіло попід сіро-білим вовняним убранням, і зненацька закортіло опинитися будь-де, тільки не тут. «Зараз у богопралісі прохолодно. З гарячих ставків піднімається пара, і шурхотить червоне листя віродерев. Пахне там краще, ніж тут, а скоро зійде місяць, і до нього завиє мій брат».
— Бране? — звернувся до нього сер Родрик.— Ти не їси.
Сон наяву був такий яскравий, що якусь мить Бран не міг зорієнтуватися, де він.
— Пізніше ще поїм,— мовив він.— У мене живіт зараз лусне.
Білі лицареві бакенбарди були рожеві од вина.
— Ти добре впорався, Бране. І тут, і на аудієнціях. Одного дня, гадаю, з тебе вийде чудовий лорд.
«А я хочу бути лицарем». Бран ковтнув ще вина з медом і прянощами з батькового кубка, радий, що є чим зайняти руки. Збоку на кубку випиналася голова деривовка, що гарчав, мов живий. Бран відчув, як йому в долоню тицьнувся срібний писок, і згадав той останній раз, коли бачив, як з цього кубка п’є батько.
Було це того вечора, коли влаштували вітальний бенкет з нагоди приїзду короля Роберта з двором у Вічнозим. Тоді ще владарювало літо. Батьки сиділи на помості разом з Робертом і його королевою, поряд з якою сиділи її брати. Присутній був і дядько Бенджен, весь у чорному. Бран з братами й сестрами сидів поруч з королівськими дітьми — Джофрі, Томеном і королівною Мірселлою, яка всю вечерю захоплено витріщалася на Роба. Коли ніхто не дивився, Арія кривлялася через стіл, Санса у захваті слухала королівського лірника, який співав балади про лицарів, а Рикон раз у раз допитувався, чому Джон сидить не з ними. «Бо він байстрюк»,— нарешті довелося Брану шепнути.
«А тепер вони всі деінде». Так наче якийсь лихий бог спустив з небес велику руку й розкидав їх усіх: дівчата опинилися в полоні, Джон — на Стіні, Роб і мама — на війні, король Роберт і батько — в могилах, а мабуть, і дядько Бенджен теж...
Навіть на лавках за столами серед своїх сиділи нові люди. Джорі мертвий, і Товстун Том, і Портер, і Алін, і Дезмонд, і Галлен, що був раніше стайничим, і його син Гарвін... усі ті, хто поїхав на південь з батьком,— навіть септа Мордейн і Вейон Пул. Решта виїхали на війну з Робом, і Бран не здивується, якщо й вони скоро всі будуть мертві. Йому подобалися і Патлач, і Рябий Тим, і Дотепник, але він сумував за давніми друзями.
Роздивляючись щасливі й зажурені обличчя вздовж столів, він думав, кого ж не стане за рік, і ще за рік по тому. Він би й розплакався, але не мав права. Він Старк з Вічнозиму, батьків син і братів спадкоємець, і він майже дорослий.
У кінці зали відчинилися двері, й від повіву холодного вітру на мить ясніше спалахнули смолоскипи. Це Пиворіз привів нових гостей на бенкет.
— Леді Міра з дому Рідів,— перекрикуючи шум, оголосив кругленький гвардієць.— З братом Джодженом, зі Сторожі Сіроводдя.
Присутні відірвали очі від кухлів і хлібних мисок, щоб зиркнути на прибулих. Бран чув, як Малий Волдер пробурмотів до Великого: «Жабоїди».
Сер Родрик зіп’явся на ноги.
— Ласкаво просимо, друзі, розділіть з нами це свято врожаю.
Слуги поквапилися подовжити почесне місце на помості, підтягнувши ще один стіл і крісла.
— Хто вони такі? — поцікавився Рикон.
— Мокляки,— презирливо відповів Малий Волдер.— Злодії і боягузи, а ще вони їдять жаб, і тому в них зелені зуби.
Мейстер Лувін присів навпочіпки біля Бранового крісла, щоб шепнути йому на вухо пораду:
— Привітай цих гостей тепло. Не думав я їх тут побачити, але... Ти знаєш, хто вони?
— Краножани,— кивнув Бран.— З Перешийку.
— Гауленд Рід був щирим другом твого батька,— сказав сер Родрик.— А ці двоє, схоже, його діти.
Поки прибульці перетинали довгу залу, Бран роздивився, що одна з двох і справді дівчина, хоча з її вбрання цього ніхто б не вгадав. На ній були бриджі з овчини, затерті від довгого носіння, й безрукава шкірянка, броньована бронзовою лускою. Віком дівчина була приблизно як Роб, але худенька як хлопчак, з довгими каштановими косами, закрученими на потилиці, й ледь помітним натяком на груди. На струнких стегнах з одного боку висіла сіть, а з другого — бронзовий ніж; під пахвою вона несла старий залізний шолом, побитий іржею, а за спиною на ремені трималися остень і круглий шкіряний щит.
Брат був на кілька років молодший і зброї не мав. Вбрання на ньому було цілком зелене, навіть шкіра на чоботах, а коли він наблизився, Бран підмітив, що навіть очі в нього кольору моху, хоча зуби — такі самі білі, як в усіх людей. Ріди обоє були стрункі, як мечі, а на зріст не вищі за самого Брана. Перед помостом вони опустилися на одне коліно.
— Мілорди Старки,— заговорила дівчина.— Минули сотні, тисячі років відтоді, як мій народ уперше присягнув на вірність королю на Півночі. Лорд-батько послав нас сюди, щоб ми повторили обітницю
